Жінка в Берліні - Марта Хіллерс

По залізній драбині ліземо вниз у скарбницю. Там розкладені матраци. Поміж ними — нескінченні пляшки й онучі, а також пошматовані валізки і папки. А над усім цим — густий сморід і мертва тиша. Ми знову вибираємося на світло. Старший лейтенант щось нотує.

Надворі палюче сонце. Старший лейтенант хоче відпочити, випити склянку води. Ми звертаємо на одну з бічних вуличок і спускаємось нею: тут порожньо, самотньо, тихо. Ми сідаємо під шматком муру з кущем бузку. «Ah, c’est bien», — каже росіянин. Але більш охоче він говорить зі мною російською. Його французькій, хоч і правильній та чистій у вимові, все ж бракує практики, тож уже після перших фраз і запитань вона майже вичерпується. Моя російська здається йому цілком пристойною, хоч він і піджартовує з мого акценту, називаючи його — «Excusez, s’il vous plâit»[26] — єврейським. Це і зрозуміло, адже рідною мовою російських євреїв є їдиш — себто німецький діалект.

Я вдивляюся в смагляве обличчя старшого лейтенанта і розмірковую, чи він раптом не єврей. Може, спитати? Але відразу відкидаю цей намір як надто нетактовний. Крім того, мені спадає на думку, що, попри всі образи й закиди з боку росіян, ніхто з них не згадав при мені про переслідування євреїв; а кавказець уже в першому реченні, з яким до мене звернувся, гаряче наголосив на тому, що він не єврей. Коли я була в Росії, то в анкеті, яку там мусив заповнити кожен, слово «єврей» було в тій самій графі етнічного походження, що й «татарин», «калмик» або «вірменин». І мені пригадується секретарка, яка з криками протестувала проти того, щоб її записували «єврейкою», адже її мати була росіянкою. Та все одно на посадах, де треба було звітувати про своє іноземне походження, є дуже багато єврейських громадян із типово німецькими прізвищами, що мають вигадливе звучання, — як-то Ґольдштейн, Перлман, Розенцвейг. Переважно люди зі знанням мов, віддані радянській догмі, — ніяких тобі Єгов, Ковчегу Заповіту чи Шабату.

Ми сидимо в затінку. Позаду нас — іще одна червона дерев’яна колона. Під нею хтось тихо спить, — фельдфебель Марков. Двері до квартири в підвалі прочинилися, звідти визирає літня жінка; я прошу її винести росіянину склянку води. Вона привітно подає прохолодну воду в запітнілій склянці. Лейтенант підносить її догори і дякує поклоном.

Тут мені згадується майор і його правила доброго тону. Щоразу крайнощі. Або «Фрау комм!» і екскременти в кімнаті — або ж ніжність і поклони. Хай там як, старший лейтенант не міг проявити ще більшої ввічливості й ґречності. Мабуть, у його очах я і справді дама. В мене взагалі відчуття, що ми, німецькі жінки, бодай трохи відмиті й озброєні своїми шкільними знаннями, в очах росіян видаємося дуже поважними істотами, представницями вищої культури. Навіть лісоруб Пєтька, мабуть, відчував щось подібне. Може, мають значення й умови, в яких вони нас застають: рештки полірованих меблів, фортепіано, картини, килими, увесь цей бюргерський сморід, який здається їм таким величним. Мені згадалося, як Анатоля дивувала заможність наших селян, яких він зустрічав на своєму воєнному шляху: «У всіх були повні шухляди речей!» Так, купи речей! А для них це щось нове. У їхніх людей мало що є. Вони цілими сім’ями живуть в одній кімнаті. А замість шаф із одягом у деяких родин є лише кілька гачків у стіні. Втім, щойно в них і з’являться якісь речі, вони їх швидко псують. Вічне латання й майстрування німецьких господинь не приносить росіянкам насолоди. Я сама бачила це у родині одного інженера: господиня хоч і зібрала докупи сміття, але змела його під шафу, де, без сумніву, лежали ще більші купи. А за дверима кімнати висів рушник, у який сякалися всі троє дітей: наймолодший — знизу, а найстарший — зверху. Що не край — то звичай.

Ми доволі довго сиділи на тому низенькому мурі, балакали й відпочивали. Тепер старший лейтенант захотів дізнатися, де я мешкаю і як живу. Він хотів ближче зі мною познайомитися, але при цьому відразу відкинув будь-які задні думки: «Pas ça, vous comprenez?» Він промовив це, дивлячись на мене посоловілим поглядом. О, так, розумію.

Ми домовилися на вечір. Він покличе мене з вулиці. В умовлений час я сидітиму коло вікна. Звати його Ніколай. А мати називає його «Коля». Про дружину я не запитую. Але в нього напевно є жінка й діти. Втім, що мені до того? На прощання він каже: «Au revoir»[27].

Я біжу додому й ділюся з удовою свіжими новинами. Вона захоплена: «Ну, то тримайся за нього. Нарешті освічена людина з доброї родини, з якою можна поговорити». (Паулі та вдова теж трохи знають французьку.) При цьому подумки вдова вже уявляє, як з’являться нові продукти; вона впевнена, що в Ніколая є доступ до харчів, і він дістане щось і для мене (а відтак і для нас трьох). А я не впевнена. З одного боку, не сперечаюся: він і справді симпатичний. Він найбільш «західний» із усіх росіян, які траплялися мені серед переможців. З іншого боку, мені зовсім не хочеться нового чоловіка, і мене все ще захоплює думка про чисту постіль, у якій я можу розлягтися сама. Крім того, я нарешті хочу перебратися з другого поверху і з’їхати від вдови, але насамперед — від пана Паулі, якому шкода для мене кожної зайвої картоплини. Я хочу знову перейти в мансарду, прибрати там, зробити її придатною до життя. То нащо мені з кимось спати за ще кілька днів скромних харчів для Паулі? («Спати за харчі» — ще один новий вислів. За цей час у нас сформувався дивний жаргон: у ньому вже є «майорський цукор», «заґвалтовані черевики» (читай: зароблені за зґвалтування), «конфісковане вино» і «поцуплені дрова».)

Пізніше, пізно ввечері. Близько 20-ї я вичікую коло вікна, як і обіцяла, але Ніколай не прийшов. Пан Паулі підколював мене: мовляв, зірвався залицяльник. Вдова, сповнена сподівань, постійно зиркала на годинник. І коли вже стемніло, з вулиці пролунав вигук: «C’est moi!» Я відчинила двері, доволі схвильована, і завела його нагору в квартиру. Але він прийшов тільки на чверть години, щоб сказати, що не зможе зайти і лишитися. З удовою і паном Паулі він урочисто привітався французькою