Жінка в Берліні - Марта Хіллерс

Нарешті черга дійшла і до мене. Я почала зухвало, відразу давши зрозуміти те, що комендант і так почув: до таких усебічних перекладацьких навичок я ще мовно не доросла. Він дружньо поцікавився, звідки я знаю російську і хто за фахом. Після цього сказав, що найближчим часом напевне будуть потрібні люди, які вміють користуватися фотоапаратом і олівцем для ескізів, — мені ще треба трохи зачекати. Я задоволена.

Тим часом ввійшли двоє росіян, обоє в блискучих чоботах і свіжовипрасуваних уніформах. Бути помитим і прилизаним для них — елемент «культури», ознака належності до вищого прошарку. Я пригадую плакати, які висіли колись по всіх московських установах і вагонах трамваїв. На них було гасло: «Мий щоденно обличчя і руки, а щонайменше раз на місяць — волосся». А поруч — маленькі симпатичні картинки з купою бризок і плюсканням у великих баліях. Наваксовані чоботи також є елементом цієї культури та релігії чистоти. Тож мене не дивує те, як підкреслено вони себе вилизують, щойно мають таку змогу.

Обоє чоловіків упівголоса розмовляють із комендантом. Врешті той звертається до мене й запитує, чи могла б я супроводжувати старшого лейтенанта Такого-то (чш-чш-чш… і хоча цього разу це прозвучало чітко, я відразу ж забула прізвище) й поперекладати йому дорогою: тому доручили провести інспекцію банків у районі. Мені це підходить. Я радію кожному завданню, яке не зводиться до походів по воду чи пошуку дров.

Я підтюпцем біжу берлінськими вулицями поруч із темнокосим вродливим офіцером. Повільно і з максимальною виразністю, як розмовляють із іноземцями, він пояснює мені, що спершу треба розшукати німецького бурмістра і отримати від нього перелік банківських філій.

«Бурґкімістрь», так звучить бурмістр російською. В ратуші юрми людей, які снують тьмяними коридорами. Чоловіки перебігають із кабінету в кабінет, постійно грюкають двері. Десь стукотить друкарська машинка. На окремих колонах, де є трохи світла, клеять однакові за змістом папірці, списані від руки: родичі розшукують жінку, яка 27 квітня збожеволіла і втекла. «Постраждалій сорок три роки, в неї зіпсуті зуби, чорне фарбоване волосся, була взута в домашні капці».

В бурмістра в кабінеті — натовп чоловіків навколо письмового столу. Вони говорять, активно жестикулюють, поміж ними бубонить перекладач. За кілька хвилин старший лейтенант отримує бажаний список банківських філій. Дівчина видруковує адреси на друкарській машинці. Підвіконня прикрашає букет бузку.

Ми йдемо геть. Старший лейтенант стриманий і дуже ввічливий. Він запитує, чи не йде надто швидко, чи розуміюся я на банківській справі, чи мені справді не надто обтяжливо його супроводжувати…

В «Dresdner Bank» ми застаємо лад: чисті столи, рівненько складені олівці. Гросбухи відкриті, всі сейфи цілі. Вхід до цього банку — через ворота; за ними, мабуть, стежать.

Інакше в «Commerzbank»: нечуваний рейвах, будівля порожня і занедбана. Всі сейфи виламані, депозитні скриньки понищені, портфелі порізані й пошматовані. Всюди екскременти. Смердить. Ми тікаємо.

В «Deutsche Bank» уже наполовину прибрано. Двоє чоловіків підмітають і пораються в приміщенні. Сейфи вичистили, але без галасу: мабуть, відкрили за допомогою банківських ключів. Один із двох чоловіків каже мені, що «ті» роздобули адресу директора банку, на власній вантажівці помчали, щоб його привезти, але вже застали того з дружиною і донькою отруєними. Щоб не втрачати час, вони поїхали відразу до заступника директора і почали вимагати, аби той відкрив сейфи. Цей банк уже працює. Табличка повідомляє, що каси відчинено з 13-ї до 15-ї для прийому внесків. Ха! Хотіла б я бачити тих, хто зараз щось принесе. На цей момент старомодний метод зберігання у панчохах чи під матрацом здається значно безпечнішим.

Я не до кінця розумію, чому росіяни так цілеспрямовано помчали в банки. Такі загарбницькі інспекції не могли бути офіційними наказами; про це свідчать і грубо понищені таємні сейфи щойно відвіданого банку, купи фекалій — усе це має виразно злодійський почерк. Але, може, ще з часів навчання їм відомо, що наші банки — це, так би мовити, міцні фортеці злих капіталістів, тож своїми нападами вони здійснюють експропріацію експропріаторів, щось, що відповідає догмі й варте похвали. Але щось не те. Це більше нагадує стихійні грабунки, коли кожен зокрема прибирає до рук те, що вдасться. Я б охоче спитала про це старшого лейтенанта. Але не наважуюся.

В «Städtische Sparkasse» — велике миття і прибирання. Двоє літніх жінок шурують підлогу. Тут немає сейфів. А каси, як виглядає, порожні. Старший лейтенант обіцяє на завтра охорону. Але що тут охороняти?

Ми марно шукали якийсь час філії «Kreditbank» і «Bodenbank». Нарешті знайшли їх в одному задньому дворі, за спущеними жалюзі: обидва стояли неторкані, в мирному безпробудному сні. Я порозпитувала в будинку і нарешті змогла повідомити старшому лейтенантові адресу керівника. Ніхто з росіян банку не знайшов. Скляна табличка, яка раніше повідомляла про філію з вулиці, тепер має вигляд скляних скалок, які стирчать із-під кількох шурупів.

Залишилася тільки друга філія «Deutsche Bank», на околиці району. Ми рушаємо туди. Сонце смалить. Я ослаблена, поволі підкрадається втома. Старший лейтенант чемно сповільнює кроки. Він ставить особисті запитання: про шкільну освіту, знання мов. І раптом каже французькою, впівголоса і не дивлячись на мене: «Dites-moi, est-ce qu’on vous a fait du mal?»

Спантеличена, я відповідаю, затинаючись: «Mais non, pas du tout». А потім виправляюся: «Oui, monsieur, enfin, vous comprenez»[24].

Атмосфера між нами відразу змінюється. Звідки він так добре знає французьку? Я знаю відповідь іще до того, як він скаже: він — із «бивших», себто колишніх, тих, хто в старій Росії належав до панівного прошарку. Тепер він теж розповідає про своє походження: москвич, батько був лікарем, а дід — відомим хірургом та університетським професором. Батько вчився за кордоном: у Парижі, Берліні. Був заможним, у домі була французька гувернантка. Старший лейтенант, народжений 1907 року, ще трохи застав цього «колишнього» стилю життя.

Після першого обміну франкомовними репліками між нами знову западає тиша. Відчувається, що лейтенантові стало раптом ніяково. Несподівано він випалює: «Oui, je comprends. Mais je vous prie, Mademoiselle, n’y pensez plus. Il faut oublier. Tout». Він добирає правильні слова, говорить переконливо і серйозно. Я відповідаю: «C’est la guerre. N’en parlons plus»[25]. І більше ми про це не говоримо.

Мовчки ми зайшли у відкрите, повністю зруйноване та знищене приміщення банківської філії. Ми шпортаємось об шухляди й коробки з картками, ступаємо по стосах паперів, обережно