Жінка в Берліні - Марта Хіллерс

Але як? Шлях до червоного прапора, який в юності так мене вабив, відтепер закритий. Сума сліз не змінилася і в Москві. Мою дитячу побожність втрачено, Бог і потойбіччя перетворилися для мене на символи та абстракції. Поступ? Так, у напрямку потужніших бомб. Щастя більшості? Так, для Пєтьки і його поплічників. Ідилія в закутку? Так, для тих, хто вичісує пацьорки на килимах. Майно, задоволення? Я, кочівниця великого міста без домівки, ледь стримую сміх. Кохання? Потоптане, воно лежить долі. І якби знову підвелося, я б постійно переживала, не знаходила б у ньому прихистку і не наважувалася б сподіватися, що воно не скінчиться.

Може, мистецтво — тяжка праця на службу формі? Так, для покликаних, до яких я себе не зараховую. Я лише жалюгідна прислужниця і не зазіхаю на більше. Я можу тільки діяти на невеликому просторі й бути хорошою подругою. Решта — це очікування кінця. Але все одно мене чарує темна і вигадлива пригода життя. Я не йду бодай через допитливість — а ще тому, що мені радісно дихати й відчувати свої здорові кінцівки.

Понеділок, 14 травня 1945

Шум мотора ввечері зірвав мене з першого сну. На вулиці вигуки, клаксони. Я припала до вікна. Внизу стояла, здається, російська вантажівка, повна борошна. Вугілля в пекаря вже є, тож він може пекти, отоварювати картки і номери. Я чула, як він радіє і бачила, як він кинувся обіймати водія-росіянина, що також тішився, їм подобається гратися в дідів-морозів.

А щойно засіріло, мене розбудив галас хлібної черги. Вона розтягнулася на півкварталу і зараз, після обіду, й далі стоїть. Чимало жінок принесли з собою стільчики. Мені чути навіть, як вони перешіптуються й пліткують.

Воду ми вперше взяли зі справжнього гідранта, тут неподалік. Це якесь диво. Автоматичний насос із трьома кранами, з яких вода б’є потужним струменем. Відро миттю наповнюється. І щоб дочекатися своєї черги, треба всього кілька хвилин. Це змінює наш день, полегшує житія.

Ідучи до гідранта, я проминала не одну могилу. Майже в кожному садку — свої закутки тиші. Зверху то лежить німецька сталева каска, то сяють сліпучо-червоним російські дерев’яні стовпці підрозділів із білими радянськими зірками. Мабуть, вони тягнули за собою цілі вагони цих мальовидел.

На бордюрному камені стоять дерев’яні таблички з німецькими та російськими написами. На одній процитовано слова Сталіна про те, що Гітлер тощо-тощо зникне, а Німеччина залишиться. «Лозунґі», — росіяни використовують це німецьке слово на позначення таких-от гасел.

Коло дверей у наш будинок тепер клеять друковані «Новини для німців». Слово «німці», Deutsche, звучить мені тепер так незвично, майже як лайка. На аркуші можна прочитати текст нашої безумовної капітуляції, підписаний Кайтелем, Штумпфом і Фрідебурґом. А також новини про капітуляцію по всіх фронтах. Ґерінґа арештували. Одна жінка стверджує, що чула по радіо, як під час арешту він плакав, мов дитина, і Гітлер начебто вже засудив його до страти. Колос на глиняних ногах.

Ще одне оголошення, яке привернуло багато уваги і викликало море дискусій, повідомляє, що росіяни затвердили й роздаватимуть нові, вищі продуктові раціони, розділені на п’ять категорій: для людей важкої фізичної праці, робітників, службовців, дітей і решти населення. Хліб, картопля, борошняні вироби, кавозамінник, сіль і навіть жир. Не так і зле, якщо це правда. Раціони частково і справді кращі, аніж за Адольфа. Ця новина справила сильне враження. Я чула таке: «От, іще одне свідчення того, що наша пропаганда робила з нас дурнів».

Так, це правда: нам так часто розповідали про голод, повне фізичне винищення з боку ворога, що нині кожен шматок хліба, кожен натяк на те, що про нас і далі дбатимуть, викликали неймовірний подив. У цьому сенсі Ґеббельс суттєво випередив переможців. Кожна крихта хліба з їхніх рук видається нам тепер даром.

Після обіду я стала по м’ясо. Нема нічого інформативнішого за годину в такій черзі. Я дізналася, що знову запустили потяги в напрямку Штеттина, Кюстрина і Франкфурта-на-Одері. Натомість міський транспорт, найімовірніше, і досі не ходить.

Одна жінка задоволено розповідала про те, чому росіяни після короткого візиту пішли з їхнього будинку. На другому поверсі вони знайшли в ліжках отруєну родину, а на третьому поверсі ще одна родина повісилася в кухні на віконних рамах. Побачивши їх, росіяни перелякалися, втекли й більше не поверталися. Про всяк випадок на якийсь час мешканці ще залишили тіла для постраху… М’ясо я отримала без жодних труднощів. Чиста яловичина, — це нам допоможе.

«О пів на п’яту вечора в підвалі відбудеться зустріч спільноти мешканців», — цю інформацію розносили від дверей до дверей. Нарешті розберуть барикаду перед підвалом. От і добре; тоді ми нарешті отримаємо доступ до залишків картоплі із запасів удови. Ми стояли в довгій черзі вздовж коридора. Свічечка на стільці кидала слабке світло. Цеглини, дошки, стільці та частини матраців переходили з рук у руки.

В підвалі все впереміш: неймовірний безлад, сморід випорожнень. Кожен збирав своє добро. Все нічийне мали скласти у внутрішньому дворику. (Хоча вдова гарненько сховала в свій мішок шовковий постільний набір, який їй не належав. Втім, потім пригадала десять заповідей і віддала річ законній власниці, на яку вказувала вишита монограма, пояснивши, що «випадково помилилася».) Поняття власності повністю зруйновано. Кожен обкрадає кожного, бо ж усіх обкрадають і кожному може щось знадобитися. Тож зрештою нічийним залишився тільки всякий непотріб: вицвілі нижні спідниці, капелюхи, черевик без пари. І доки вдова й далі побивалася за перлинною застібкою до краватки, яку забула де поклала, я притягнула нагору картоплю і поставила її коло ліжка пана Паулі. Повернувшись, удова з інтонаціями Кассандри почала провіщати наступний голод, який нас чекає після того, як ми доїмо останні картоплини. Паулі усіляко її підтримував. Мені здається, що в цій квартирі мене починають сприймати як зайвий рот, дорікають мені кожним куснем їжі й шкодують навіть одну зайву картоплину. Але при цьому Паулі не цурається моїх запасів цукру, отриманих від майора. Та я все одно хочу знову стати на власні ноги й харчуватися самостійно. Але як?

Сердитися на них обох я не можу. Адже, хоч я і не була на їхньому місці, цілком можливо, що в подібній ситуації я б теж не надто хотіла ділитися своєю їжею. А нового майора на горизонті не видно.

Вівторок, 15 травня 1945

Марудна хатня робота. Нагорі, в мансарді, куди