Жінка в Берліні - Марта Хіллерс
Всі люди знову повинні зареєструватися в ратуші. Сьогодні черга моєї літери. В години моєї реєстрації надворі несподівано багато людей. В приймальні якийсь чоловік молотком і долотом збивав барельєф із Адольфом. Що таке камінь? Чим є пам’ятники? В ці дні Німеччину охопило нечуване іконоборство. Чи після таких «сутінків богів» іще можливе воскресіння великих нацистів? Щойно в голові стане трохи вільніше, варто поміркувати про Наполеона. Свого часу його теж спершу зреклися і знищили, але потім знову видобули з закутків і піднесли на п’єдестал.
Нам, жінкам, довелося розміститися на четвертому поверсі. Геть темний коридор, натовпи жінок, яких тільки чути, але не видно. Переді мною розмовляли про висаджування спаржі: дехто з жінок уже отримав таке завдання. Було б не так і зле. Позаду мене ще дві жінки, з вищого світу, судячи з їхньої мови.
Перша: «А ви знаєте, мені вже було байдуже. Я там зовсім вузенька, і мій чоловік це завжди враховував». Здається, після неодноразових зґвалтувань вона спробувала отруїтися. Але: «Та цього я не знала. Вже потім мені пояснили, що має бути достатньо шлункового соку. Я просто не змогла втримати її в собі».
— А тепер що? — тихо запитує друга.
— Я ж жива. Нічого доброго нас, звісно, не чекає. Але все ж я рада, що моєму чоловікові не довелося це пережити.
І я знову замислююся над тим, як це — опинитися самій посеред страху й злиднів. Мені навіть здається, що так легше, бо ж принаймні не картаєш себе співчуттям. А що має відчувати матір зганьбленої доньки? А кожен, хто справді любить, але не може чи не наважується допомогти? Чоловіки, які багато років у подружжі, здається, витримують це найкраще. Вони не озираються. Втім, колись дружини теж виставлять їм рахунок. Найтяжче ж, мабуть, батькам. Я добре розумію, чому цілі родини вирішували разом іти на смерть.
Вся реєстрація забрала кілька хвилин. Кожній і кожному треба було сказати, якими іноземними мовами вони володіють. Коли я зізналася, що трохи знаю російську, мені вручили папірець, що зобов’язував мене завтра зранку з’явитися в російську комендатуру й зголоситися на роботу перекладачки.
Весь вечір я повторювала російські слова, усвідомлюючи, якими ж жалюгідними є мої куці знання. День скінчився походом нагору до гамбуржанки. Штінхен, вісімнадцятилітня студентка, нарешті злізла з антресолі. Рана на її чолі від удару балкою вже зажила. Вона поводилася, як і належить добре вихованій старшій доньці: принесла з кухні чайник зі справжнім чаєм і дослухалася до нашої розмови. Здається, та юна дівчина, подібна на хлопця, теж уціліла. Я пригадала, що вчора ввечері бачила її на сходах, якраз коли вона сварилася з іншою дівчиною. Та друга була дуже смаглява, вбрана в білий светр, справді симпатична, але вульгарна: вона лаялась без найменшого стриму. І от за цим чайним столиком я дізналася, що йшлося про ревнощі — смаглявка неодноразово, а згодом уже й добровільно ішла кудись із одним російським офіцером, пила з ним і приймала від нього їжу. Її молодшу подругу це почало сердити, бо в коханні вона була альтруїсткою і в останні роки постійно щось дарувала чи приносила тій смаглявій дівчині. І про все це ми спокійно і мимохідь балакали за бюргерським чаюванням. Ми нікого не засуджували і не оцінювали. Ми більше не шепотілися і не уникали якихось слів або речей. Ми вимовляли їх цілком звично, ніби передавали послання з Сиріусу.
Середа, 16 травня 1945
О сьомій годині за московським часом я встала. На безлюдних вулицях ранкова тиша. Крамниці ще порожні, а нові картки не роздали. На ґратчастих воротах комендатури стояла дівчина в уніформі й спершу не хотіла мене впускати, але я наполягла, показавши розписку.
Врешті я сиджу всередині в бюро, у коменданта, який зараз керує щонайменше сотнею тисяч душ. Сухоребрий тип, чистий, аж сяє, волосся сліпучо-біле, розмовляє неймовірно тихо. Знає тільки російську, але поруч із ним перекладачка, яка торохтить по черзі німецькою і російською, обома мовами без акценту. Дівчинка в окулярах і картатій сукенці, не солдатка. Зі швидкістю світла юна перекладає те, що щойно сказала гостроноса власниця кав’ярні. Вона хоче знову відкритися? Чудово, то хай так і робить. А що їй для цього треба? Борошно, цукор, жир, ковбаса. Гм, гм. А що в неї є? Ячмінна кава? Ну, і добре, то хай її і продає. Якщо має змогу, то хай вмикає музику, може, встановить програвач, бо так чи так життя невдовзі налагодиться. Струм з’явиться на її вулиці завтра зранку, обіцяє комендант. Із сусідньої кімнати заходить чоловік, якого покликала перекладачка, — здається, електроінженер, який показує комендантові папірець із інформацією про постачання струму в його районі. Я витягнула шию, але нашого кварталу на аркуші не побачила.
Далі прийшло ще кілька прохачів; чоловік у синій спецовці монтувальника спитав, чи може він забрати до себе й вилікувати коня, який шкутильгає і тепер лежить у парку, стікаючи кров’ю. Та прошу дуже, якщо він зуміє порозумітися з конем. Потай дивуюся, що цього коня ще не порізали на шматки, які влізали б у казан. Чи, може, час дикої бійні вже позаду? Дивовижно, як усі раптом перейнялися тим, щоб отримати дозвіл на свою поведінку, забезпечити собі тил. Слово «комендант» у ці дні стало кодовим.
Якийсь керівник прийшов із двома стенографістками, щоб зареєструвати своє невелике підприємство — цех із виготовлення димових труб, який через брак матеріалу зараз закритий. «Будєт», — каже комендант. «Будєт» — російська магічна формула, яку перекладачка, втішаючи, перекладає: «Скоро знову з’явиться». Так, «будєт» можу і я перекласти, так само як і другу магічну формулу «завтра».
Далі прийшло двоє панів, здається, директори шоколадної фабрики. Вони привели власного перекладача, приблизно мого рівня — мабуть, працював якийсь час у Росії або був там солдатом. І хоча з шоколадом поки нічого не вдасться, чоловіки хочуть дістати житнє борошно зі складу в передмісті, щоб робити з нього макарони. Та будь ласка! Вантажівку комендант пообіцяв їм на «завтра».
Ділова атмосфера, жодних печаток, мінімум документів. Комендант працює з