Жінка в Берліні - Марта Хіллерс
Ввечері я ще пішла по воду. Наш насос тепер — хитромудрий пристрій. Стояк надламаний, важіль виходив із ладу неодноразово, тож його турботливо скріпили кількома метрами стрічки та дроту. Троє осіб мусять постійно підпирати цю конструкцію, поки двоє інших качають. Колективна праця добре налагоджена: поки качають, ніхто не каже ані слова. В обох мої відрах після того плавають скіпки та тріски, виплюнуті насосом. Воду доводилося проціджувати. І я знову дивуюся з того, що «вони», хоч і звели барикади, які не мають жодної користі, при цьому навіть не подумали про те, щоб подбати про кілька повноцінних водозбірних колонок. Адже ж вони вже займали міста, тож мали б це знати. Мабуть, кожного з чоловіків-очільників, які заводили розмову про будівництво колонки, виганяли як зрадофіла та негідника.
Нині спокійний вечір. Уперше за три тижні я відкрила книжку — «Лінію тіні» Джозефа Конрада. Але мені важко було зануритися в читання: надто багато образів усередині.
Неділя, 13 травня 1945
Осяйний літній день. Від раннього ранку оптимістичний шум: стукіт, шкрябання, удари молотків. І все ж серед нас панує страх, що доведеться звільняти будинок, віддавати свої квартири військовим. Коло насоса ходили чутки, що солдатів мають розмістити в нашому кварталі. В цій країні нам більше нічого не належить, лише ці години. І ми ними насолоджувалися, сидячи втрьох за щедрим сніданком. Пан Паулі ще в домашньому халаті, але вже наполовину одужав.
Над Берліном лунають дзвони на честь перемоги союзників. Десь саме зараз починається знаменитий парад, до якого нам немає діла. Як ми знаємо, в росіян нині вихідний і рядовим роздали горілку для святкування перемоги. Тож біля насоса подейкували, що жінкам нині по змозі варто не покидати будинків. Ми не впевнені, чи варто цьому вірити. Вдова замислено похитує головою. Пан Паулі вже знову потирає поперек, каже, що мусить прилягти… Я зачекаю.
Тим часом тема алкоголю нас не полишає. Пан Паулі десь почув, що німецьким солдатам, які воювали, дали вказівку не знищувати алкогольні запаси, а залишати їх при відступі ворогам, бо, як показує досвід, за допомогою алкоголю їх можна стримати і в подальшому завдати шкоди. Ось якими «чоловічими секретами» діляться між собою чоловіки. Хай би хоч на мить замислилися над тим, що горілка робить чоловіків буйними і посилює агресію. Я певна, що якби не весь той алкоголь, який ці російські хлопці в нас знаходили, не було б і половини зґвалтувань. Ці чоловіки — не казанови. Спершу їм треба набратися сміливості й нахабства, щоб не зважати на перешкоди. Вони про це знають або принаймні здогадуються, інакше б не шукали так наполегливо усе це пійло. В наступну війну, в якій братимуть участі і жінки з дітьми (на чий захист колись начебто ставали чоловіки), солдати виливатимуть усе до останньої краплини у стічні канави; винні погреби підриватимуть, а пивниці — нищитимуть. Або ж могли б дати своїм людям потішитися напередодні. Просто хай забудуть про алкоголь, доки жінки в полі досяжності ворога.
Пізніше. Вечір. Неділя, якої так побоювалися, минула. Нічого не сталося. Це була найспокійніша неділя від 3 вересня 1939 року. Я лежала на канапі; надворі — сонце і цвіркотіння. Я жувала пиріг, який нам спекла вдова, витративши на це неприпустимо багато дров, і розмірковувала про життя. Ось підсумки: з одного боку, справи в мене доволі непогані. Я — свіжа і здорова. Фізично я не постраждала. В мене відчуття, що я чудово пристосована до життя, ніби в мене виробилися протиболотні плавальні перетинки, а мої волокна — особливо пружні і стійкі. Я підлаштовуюсь, не схильна до надмірної делікатності. Моя бабуся узагалі гноївку возила. Але, з іншого боку, є й відчутні недоліки. Я більше не знаю, що робити в цьому світі. Немає тих, для кого я була б незамінною. Тож я тиняюся без діла і вичікую, не бачу поки перед собою ані якоїсь мети, ані завдання. Мимоволі мені згадалася розмова з однією жвавою швейцаркою; будучи проти будь-яких планів покращення світу, я затялася на одному реченні: «Сума сліз залишається незмінною». Немає жодного значення, під якими прапорами чи гаслами живуть народи; немає жодного значення, яким богам люди поклоняються і скільки грошей заробляють, — сума сліз, болів і страхів, які випадають кожному за життя, залишається незмінною. Ситі народи потопають у неврозах і переситі. Тим же, кому випадає надмір страждань — як-от нам зараз, — на допомогу приходить отупіння. Інакше я б мусила ридати з ранку до вечора. Я ж не плачу, як і решта. І це природно. Щоправда, ті, хто вірять у незмінну кількість сліз, пролитих за земне життя, навряд чи вдосконалять світ чи вершитимуть подвиги.
Підсумовуючи: я була в дванадцяти країнах Європи, жила зокрема в Москві, Парижі та Лондоні й упритул бачила більшовизм, парламентаризм і фашизм, як найпростіша з найпростіших людських істот. Відмінності? Так, і то посутні. Але вони, як мені хочеться сподіватися, полягають у формах та кольорах, у правилах гри, які панують на той чи той момент, а не в більш чи менш прихильній фортуні більшості, чого так хотілося Кандіду. Маленька, нерозумна і покірна людина, яка знає тільки те буття, в якому народилася, не здавалася мені в Москві нещаснішою за таку саму особу в Парижі чи Берліні. У яких би життєвих обставинах людина не опинилась, вона здатна душевно пристосуватися до них.
Вирішальним для мене в цей момент є найособистіше — мій смак. Я не хочу жити в Москві. Те, що мене там найбільше пригнічувало, — безперервне ідеологічне виховання; по-друге, відсутність змоги для тих, хто там народився, вільно подорожувати світом; і, нарешті, брак будь-яких еротичних флюїдів. Тамтешній режим мені не підходить. Натомість у Парижі чи Лондоні мені було добре. Але й там я повсякчас і дуже болісно почувалась сторонньою й непричетною, чужинкою, іноземкою, якій просто дозволили тут бути. Звісно, я добровільно повернулася в Німеччину, хоча приятелі радили мені виїхати. Але добре, що я на батьківщині. В чужині я б ніколи не