Жінка в Берліні - Марта Хіллерс
Після цього — додому. Я все ішла й ішла. Оголошення німецькою і російською, де сказано, що скоро відкриють «вільний ринок». Хто? Для кого? «Стінна газета» називає нових очільників міста. Виключно невідомі імена — мабуть, емігранти, що повернулися з Москви. Мені назустріч пройшли яскраво вбрані італійські солдати; вони співали, несли клунки і валізи — певно, передчували повернення додому. І знову велосипеди без шин, із самими голими обідками. В Шонеберґу стало безлюдніше, а примарний трамвайний тунель чорнів пусткою. Я відчула радість, коли нарешті вийшла з нього і побачила будинки нашого кварталу. Додому я повернулася, наче після довгої мандрівки, і одразу взялася переказувати всі новини.
Стомлені ноги, паркий день. Вечір приніс спокій і дощ.
Вівторок, 22 травня 1945
Вже о шостій ранку вдова снувала квартирою. Ввечері напередодні староста будинку передав їй папірець. (Староста будинку — ще одне нововведення! В нас цю роль виконує чоловік гамбуржанки.) Наказ — розтиражований аркушик, на якому зазначено, що о 8-й вдова має з’явитися в ратуші. Для виконання трудової повинності. Більше нічого. «Було б незле, якби йшлося про висаджування спаржі», — зауважила вона і почала дражнити нашу уяву найсмачнішими стравами, які з неї можна приготувати.
Тож нині я виконувала роль господині — приготувала для себе й пана Паулі юшку з горохового борошна. Близько 14-ї на вулиці перед нашим домом почали голосно кричати: офіційний кликун, як і тисячу років тому. Він облаштувався під кленом і голосно зачитував із аркуша паперу, що всі працездатні чоловіки й жінки віком від 15 до 55 років зобов’язані просто зараз з’явитися в ратушу стосовно трудової повинності.
Це спричинило жваву дискусію на сходах: іти чи не йти? Дружина книгаря виступала за те, аби йти, бо боялася, що інакше нас відведуть примусово. Я її підтримала. Тож ми пішли разом. Я спитала, чи вона вже знає, що з її книгарнею. «Згоріла наприкінці квітня», — лаконічно відказала вона. Але жінка все одно з оптимізмом дивиться в майбутнє. В підвалі, за її словами, лежить величезна скриня з книжками, які вціліли від Третього Райху — переважно «заборонена» література. Себто книжки, які в нас забороняли з 1933 року: передовсім про євреїв та емігрантів, а також книжки наших воєнних супротивників. «Люди зараз жадібні до такого, — каже дружина книгаря. — Ми відбудуємо в книгарні один закуток і облаштуємо платну бібліотеку, звісно, за велику заставу, інакше плакали наші книжки». Я пообіцяла стати першою читачкою; багато чого треба надолужити.
Перед сходами ратуші вже зібралося чимало жінок. І всього кілька чоловіків. Якийсь хлопчина з голосними криками і активно жестикулюючи повносив наші імена в список. Вулиця перед ратушею нагадувала метушливе будівництво. Посеред дороги — траншея, що її викопали з якоюсь таємною воєнною метою (тоді це робили кілька німців і багато закутаних у ватні куртки російських дівчат). Нині ж її закопують. Наші. І в цих діях я принаймні бачу логіку. Ями засипали піском, битою цеглою та чорним пожежним сміттям. Жінки пхають тачки, докочують їх до краю траншеї і викидають вміст у яму. Із усіх бічних вулиць тягнуться живі ланцюги й досипають відро за відром у тачку. Завтра о восьмій ранку я теж маю долучитися до цієї роботи. Я зовсім не проти.
Марно я виглядала вдову серед жінок, які працювали. Одного разу під’їхала машина з динаміками, з якої прокричали новини німецькою мовою з російським акцентом. Не дізналася нічого для себе нового.
На вечерю був хліб і консервоване м’ясо. Вдова все ще не повернулася. Було вже близько 21-ї, коли нарешті замайорів її червоний капелюх. Вона була виснажена, змучена, здобулася лише на кілька коротких незрозумілих звуків, що виказували лють, а більше нічого не хотіла казати. Тільки після того, як цілу вічність просиділа у ванні, вона нарешті вичавила з себе кілька речень. Ніякого висаджування спаржі. Російська вантажівка відвезла їх на машинобудівний завод, де вдова разом із двома сотнями інших жінок пакувала речі в скрині, потім знову розпаковувала, перепаковувала, запаковувала наново, — і все під пильним оком російських наглядачів; їх постійно штовхали й штурхали, а на обід дали тільки цілушку сухого хліба.
— І це вони називають організацією? — обурювалася вдова перед нами. — Це ж хаос і розгардіяш!
І розповідала далі:
— Ми відразу сказали, що залізні бруски надто важкі для скринь, що вони проломлять дно. У відповідь вони на нас розверещалися: «Заткніться!», і російською: «Работа! Работа!» А коли першу скриню нарешті підняли і та відразу ж розвалилася, вони розкричалися ще голосніше, і, звісно, зробили нас винними! — Вдова здригнулася: — Для мене лишається таємницею, як ці люди зуміли виграти війну. Та в них менше здорового глузду, аніж у будь-якого німецького школяра.
І так далі. Вона перераховувала помилки й докази впертості росіян і ніяк не могла заспокоїтися. А потім їй довелося півтори години йти додому пішки, бо після того як жінки закінчили роботу, вантажівка, що мала відвезти їх додому, не приїхала. Мозоль на пальці ноги — як наслідок; вона скаржиться на нього, нарікає на нашу тяжку долю і німецьку поразку. Ніщо її не тішить, навіть молоток, щипці, ганчірка для витирання пилюки і бляшане горня — речі, які вдова винесла під сукнею з заводу.
Середа, 23 травня 1945
Озброївшись відром і лопатою для сміття, сірого дощового ранку я вирушила до ратуші. Вже дорогою почало лити як із відра. Я відчувала, як моя трикотажна сукня набирається водою. Лило безперестанку — то трохи менше, то знову більше. Але ми все одно грабали лопатами й наповнювали болотом відро за відром, щоб
