Жінка в Берліні - Марта Хіллерс
Ми, наче звірі, тісно скупчилися під одним із балконів. Мокрі речі поприлипали до тіл; жінки тремтіли й здригалися. Ми скористалися нагодою і почали їсти свій мокрий хліб без нічого. Одна жінка пробурмотіла: «За Адольфа я отакого не їла би-м».
І посипалося:
— Ну то давай, нажалійся свому Адольфу, напиши йому!
— А я шо, я ж нічо, — ображено кинула жінка.
Так ми стояли десь із годину. Лило так, ніби десь нагорі порвалася хмара. Коли дощ трохи вщух, озвався наш кликун, молодий чоловік із австрійським акцентом і чеським ім’ям, і наказав повертатися до тачок. Тачка, яку обслуговувала я, мала напис «Тачка, що сміється».
Інша тачка з крейдою була «Тачкою, що плаче». Але хтось перекреслив слово «плаче» і зверху надписав «кепкує».
Близько 15-ї наш віденець нарешті поставив у списку «пташки» навпроти наших прізвищ, і ми могли йти додому. Я задерикувато вимахувала своїм відром із болотом, як велить гасло «Те, що не вбиває, робить мене сильнішою».
Прийшовши додому, я застала вдову в стані глибокої тривоги. Вона зізналася, що останні кілька днів в неї все «свербіло й пекло», і вона порилася в енциклопедії: статті «трипер» і «сифіліс». І хоч як удова аптекаря вона має певні уявлення про людські болячки, саме в цій царині їй бракує необхідних знань. «В мене там вузлики», — твердо сказала вона. А в словнику вузлики фігурують як перші ознаки сифілісу, що з’являються на третьому-четвертому тижні після зараження. Вдова вирахувала, що її ґвалтівник на сходах — той малий і безвусий — був рівно чотири тижні тому.
— Що? Ваня? Та дитина, — я все не йняла віри. — Гадаєш?
— А чому б і ні? Якраз таке дурне і зелене. А крім того, я ж і не знаю напевно, що це був саме Ваня. Звідки мені знати? Ну, а потім іще цей поляк!
Вдова жалібно схлипує. А мені що робити? Оглядати її не мало жодного сенсу, — я на цьому геть не розуміюся. Мою пропозицію порадитися з паном Паулі вона різко відкинула. Тому не лишається нічого іншого, крім як дочекатися завтра, якнайшвидше піти в лікарню і знайти, де саме приймають зґвалтованих жінок. І тут мені згадалося, як у мене свербіли вуха, коли ми в школі проходили відповідну тему й розглядали велетенську анатомічну модель людського вуха. Може, вдова теж відчула симптоми саме тоді, коли прочитала опис хвороби в енциклопедії? Ліпше дочекатися завтра. Може, мені теж скоро доведеться піти на обстеження. Я на день спізнилася.
Четвер, 24 травня 1945
Заторохтів будильник: час вставати і йти грабати. Цього разу я вдягнула сині розтягнуті штани і обв’язалася кухонним фартухом. Небо знову захмарене. Коли ми прийшли, стояла мряка. Ми старанно грабали. Цього разу нам навіть допомагали двоє чоловіків: точніше, лише тоді, коли неподалік з’являвся наглядач, в інший час — дзуськи. Раптом близько десятої пролунав крик, російський голос: «Фрау комм! Фрау комм!» Словосполучення, що стало аж надто популярним. Усіх жінок як вітром здуло. Поховалися хто за двері, хто за тачки або купи сміття; одна присіла, скоцюрбившись. Але за якийсь час більшість, і я в тому числі, повиходили. «Вони ж не… Тут, посеред вулиці? Та він же там один».
Тепер чоловік узявся до справи. Складалося враження, що він діяв за наказом, коли позбирав решту жінок і зігнав нас усіх докупи. Ми брели хто позаду, а хто попереду нього. А він — лейтенант із гвинтівкою, — оббігав нас із усіх боків, наче пес, який стереже отару. Ми пройшли через садові ділянки й нарешті спинилися на території станкобудівного заводу.
Величезні приміщення з сотнями верстаків стояли порожні. Німецьке «Hau-ruck!» — «І — раз!» — відлунювало від стін. Німецькі чоловіки під наглядом росіян саме завантажували у вагони за допомогою крану величезні, більші за людський зріст деталі кувального пресу. Всюди щось відкручували, від’єднували, тягнули. Надворі на службових коліях один коло одного стояли вантажні вагони, деякі вже до самого верху наповнені деталями машин.
А що тут робити нам, жінкам? Ми тинялися приміщенням і не знали, до чого взятися. Втекти ми не могли, — це б відразу помітили, адже на всіх воротах стояли солдати. Нарешті нам дали наказ познаходити у великому збиральному цеху все, що було з латуні або якогось іншого «світлого металу», і в скринях повідносити це у вагони.
З випадковою супутницею, яка на мене навіть не глянула і вперто не реагувала на всі спроби завести розмову, я тягнула скриню, там і сям хапаючи блискучі деталі, мідну нарізку, латунні бруски — наче сорока. Я перерила залізні шафки робітників, знайшла там люльки, зіжмакані носовички, рівно складений бутербродний папір — цілий, ніби роботу скінчили тільки вчора. Свої сорочі трофеї ми просто скидали на підлогу вагона. Всередині нього метушилися двоє жінок і по-домашньому сортували металеві предмети за розміром.
Після обіду нас відправили в приміщення, що нагадувало ангар. На високих полицях лежали різні металеві предмети, різьба, шурупи і гайки, останні — розміром із кулак. Ми утворили живий ланцюг і цілу вічність передавали по предмету з рук у руки. Жінка, яка була в ланцюгу останньою, з гуркотом складала все в скрині, як нам і наказали.
Я думала про те, що вчора пережила вдова, і навіть із якимось нетерпінням чекала тієї миті, коли скриню візьмуться нести і в неї провалиться дно. Та до цього не дійшло. Бо щойно спробували підняти першу, з’ясувалося, що вона надто важка. І навіть наш наглядач, косоокий унтер-офіцер із широченною, як шафа, грудною клітиною, не міг її посунути. Візок або щось інше на колесах знайти не вдалося. Тож косоокий, грубо вилаявшись, віддав новий наказ — повиймати все зі скринь і, утворивши живий ланцюг, попереносити все у вагони вручну. Отож мінімальний обсяг роботи ми виконали ціною максимальних зусиль.
Привели нові загони, переважно жінок — молодих, але й зовсім стареньких також. Пішли чутки, що нам дадуть поїсти. І після 15-ї нас і справді відвели в заводську їдальню. Нас чекала паруюча
