Жінка в Берліні - Марта Хіллерс

І знову спека й ані клаптика тіні. Цинк і цинк — і нема йому кінця-краю. Близько 16-ї ми заповнили перший вагон. Він срібно виблискував. Із вигуком «І — раз!» ми попхали його вгору по рейках, а тоді викотили наступний. Це був вантажний французький вагон із Бордо з уже знаною абревіатурою SNCF[32]. Звідти смерділо: перед тим його використовували як вбиральню. Жінки розсміялися. Одна вигукнула: «Гівно теж поїде на Москву».

І знову цинк без кінця-краю. Нарешті й наші наглядачі стомилися. Ми вже непогано знаємо цих двох солдатів. Називаємо їх між собою «Тедді» та «Косоокий». Сьогодні вони не були надто суворими, аж двічі викрикували чарівне німецьке слово «Паузе!» При цьому Косоокий навіть наважився потанцювати з однією з наших дівчат, а другий приплескував йому в такт. Близько 17-ї вони раптом зникли. Вихідний вечір для них, але, на жаль, не для нас. Раптом на всій території стало незатишно тихо. Ніхто не кричить і не підганяє, жодних тобі розмов і стогонів, — узагалі нічого. Тільки шаркання наших ніг і часом іще тонким голосом: «Обережно!», якщо котрась із жінок забарилася. І час від часу, звісно, хтось запитував, котра година.

З підвалу, де теж цілий день працювали жінки, надійшла інформація, що там лежить іще величезна купа цинкових брусків. Близько 19-ї пройшла чутка, що нібито вже кінець робочого дня, але виявилося, що ні. Тож далі цинк і цинк… Нарешті близько 20-ї знову з’явився росіянин і подав знак рухатися в їдальню. Ми заковтнули жирну юшку і побрели додому. Я з ніг валилася від утоми, руки були темно-сірого кольору. Коли я милася, з водою спливали грубі шматки сірого бруду. Я прилягла і дозволила вдові потішити мене чаєм із пирогом.

Від учора в нас знову є електрика. Кінець сидінню при свічках, стуканню в двері, тиші. По радіо — берлінська хвиля. Передають переважно новини та викриття, з запахом крові, трупами й жорстокістю. Кажуть, що у великих таборах на Сході спалили мільйони людей, переважно євреїв. А їхній попіл хотіли використати як мінеральні добрива. І що найбожевільніше, — все це акуратно вписували в товсті записники, гросбухи смерті. Адже наш народ любить порядок. Пізно ввечері ввімкнули Бетховена, і з очей полилися сльози. Я вимкнула радіо. Нині слухати це нестерпно.

Понеділок, 28 травня 1945

Знову пральня. Нині наші івани були в особливо піднесеному настрої. Вони щипали, хапали нас і знай повторювали завчену фразу німецькою: «Сало, яйця — спати вдома», ще й задля кращого розуміння клали голову на складені руки, наче рафаелівські янголята.

Сало і яйця; нам би вони не завадили. Але хоч якою смачною була пропозиція, жодна, здається, не купилася. Зґвалтування посеред білого дня, на відкритій території і при такій купі люду було неможливим. Усюди кипить праця, тож у бідних хлопців немає жодного тихого закутка. Саме тому й «спати вдома»: вони хочуть, щоб якась із дівчат, стужившись за салом, повела їх до себе. Звісно, серед жінок на фабриці таких багато, але страх їх стримує.

Ми знову прали гімнастерки, сорочки, носовички. Один із них виявився серветкою від нічного столика: невеликий прямокутний обрус із червоною облямівкою і вишитим написом «Гарних снів». Уперше в житті я прала носові хустинки незнайомців. Чи відчувала я огиду від ворожих шмарклів? О так, більшу, аніж від спідньої білизни. Доводилося переборювати нудоту.

Мої колежанки по пранню, здається, не відчували нічого такого. Я вже доволі добре їх вивчила. Малій Ґергі дев’ятнадцять. Ніжна і мрійлива, вона впівголоса зізнавалася мені в своїх любовних стражданнях. Розповідала про якогось друга, який її покинув, і ще про одного, який загинув… Я перевела тему на останні дні квітня. Врешті, опустивши очі, вона зізналася, що троє росіян забрали її з бомбосховища і взяли на канапі в чужій квартирі на першому поверсі: спершу по черзі, а потім як уже вийде. Зробивши свою справу, ці хлопи ще й повеселилися. Вони обнишпорили чужий кухонний сервант і, звично для того часу, знайшли там тільки варення і кавозамінник. Ложкою вона наклали Ґерті варення на волосся, а зверху ще й щедро присипали кавозамінником.

Я дивилася на дівчину, доки та тихо і сором’язливо переповідала цю історію, схилившись над пральною дошкою; намагалася уявити те страшне видовище. Ні, жоден автор не зуміє такого вигадати.

Цілий день на нас кричали і підганяли: «Давай, бистрєй, работа, скарєє!» Раптом усі вони почали дуже поспішати. Мабуть, скоро поїдуть геть.

Однією з проблем для нас, праль, є туалет. Ми використовуємо одне страшне місце, куди навіть зайти непросто. В перший день ми намагалися за собою зливати. Але труби забиті. Погано, що росіяни нас за цим підловлюють. Тепер ми організовуємо все так, що двоє стоять на чатах — з обох країв коридору, — доки третя робить свою справу. Мило і щітки ми щоразу забираємо, інакше вони відразу зникнуть.

Десь в обід ми годину сиділи на сонці на своїх перевернутих шухлядах, їли жирний суп і дрімали. А потім знову прали і прали. Мокрі від поту, близько 19-ї ми пішли додому. Нам знову вдалося потай вибратися через бічну хвіртку.

Вдома я прийняла ванну, вбрала гарний одяг і провела вечір у тиші. Мені потрібен час на роздуми. Великою є наша душевна потреба. Ми чекаємо на щире слово, звернене до нас, таке, що пробудило б до життя. Наші серця працюють вхолосту, їм бракує поживи — того, що церква називає «манною, поживою духовною». Наступної неділі, якщо буду вільна і відновляться богослужіння, спробую знайти церкву. Мені цікаво, чи прихожани віднайдуть там поживу для своїх душ. Ми ж, ті, хто не належить до жодної церкви, страждаємо у тьмі й самоті. Майбутнє нависає над нами свинцевою темрявою. Я опираюся їй, намагаючись вберегти іскру в собі. Для чого? Навіщо? Що мене чекає? Мені так нестерпно самотньо з цим усім.

Вівторок, 29 травня 1945

Ще один день прання, довгий і спекотний. Цього разу була ціла гора формених штанів і гімнастерок. Одна гімнастерка зникла з мотузки — мабуть, особливої якості, власність якогось офіцера. Ніхто, навіть той, кого обікрали, й думки не допустив, що поцупити могла котрась із нас. Звісно, чоловіки здійняли галас; але було помітно, що до крадіжок вони ставляться як до чогось