Жінка в Берліні - Марта Хіллерс

Гільде розповідала все це зовсім байдуже. Обличчя в неї змінилося — вона вся наче вигоріла зсередини. Це печать на все життя.

Назад я пішла в обхід, щоб провідати ще подругу Ґізелу. З нею і далі живуть дві колишні студентки, втікачки з Бреслау. Всі троє дівчат брудні: зранку їх змусили разом із іншими жінками кілька годин розчищати руїни. Білява Герта лежала з розпашілим обличчям на канапі. Лікарка, яка живе поруч, діагностувала їй запалення яєчників. Є також велика імовірність, що вона вагітна. Зранку Герту знудило тими крихтами хліба, які вона з’їла. Монгол, який вломився в дім, зґвалтував її чотири рази поспіль.

На обід у трьох дівчат була юшка з борошна. Довелося з ними пообідати, щоб не образити. До того ж я була голодна як вовк. Ґізела докришила нам дику кропиву, що росте в неї на балконі.

Назад додому і нагору в свою мансарду. Кадр по дорозі: чорна труна; різкий запах, бо просмолена; скріплена стрічкою і лежить на ручному візку. Її штовхають чоловік із жінкою: зверху сидить дитина. Інший кадр: сміттєвіз міста Берлін. На ньому шість трун, і одна з них править за сидіння чоловікам; один із них тримає віжки. Дорогою вони снідали, витягнули пляшку пива й передавали її одне одному.

Субота, 2 червня 1945

Я провідала одного з покрівельників і просто в дверях пояснила тому, що прийшла забрати радіоприймач, який зник із моєї мансарди. Спершу добрий чоловік вдав, що не розуміє. Мовляв, не знає він про жоден приймач, я щось плутаю.

Тоді я зблефувала: показала йому старий папірець із ратуші, на якому було написано, що мене призначили перекладачкою місцевого коменданта. Заявила, що будь-якої миті можу прийти з росіянами і провести обшук. До чоловіка одразу ж повернулася пам’ять: а, мабуть, це його колега, який геть випадково мешкає в цьому-таки будинку, взяв нічийний приймач собі, щоб із ним нічого не сталося. Він попросив зачекати, піднявся сходами нагору і за кілька хвилин повернувся назад, вже з приймачем у руках, іще запакованим і перев’язаним. Так я побачила, що вони забрали з моєї квартири і пакувальний папір.

Влада як засіб тиску. Я симулювала її за допомогою папірця. Трюк відразу спрацював. Я певна, що інакше ніколи б не повернула той приймач. Але все одно лишилося неприємне, липке відчуття. Хоч, мабуть, завдяки таким трюкам функціонує більшість механізмів у нашому житті: шлюби, фірми, держави, армії.

Близько полудня я лежала на сонечку на балконі свого піддашшя. І уважно розглядала вікно навпроти. Там за швейною машинкою сиділа жінка й зшивала докупи червоні й сині смуги тканини. Після цього вона взялася вирізати з білої шматинки кола, а потім обрізала їх краї, перетворюючи на зірочки й смуги. Мабуть, американський прапор. Екземниця вже питала мене на сходах, скільки зірок має бути на американському прапорі. Я не знала напевно — чи то 48, чи 49, — і відправила її до вдови поглянути в енциклопедію. Виснажливий прапор для німецьких швачок: бодай через кольори, але ще складніше відтворити взірець. Російський же для нас дуже простий: треба тільки відпороти чорно-білу свастику з нацистського стяга, який лишився, мабуть, у кожній нерозбомбленій німецькій квартирі, а після цього тільки нашити на червоне тло жовті серп, молот і одну зірочку. Я з розчуленням розглядала криві молоточки та погнуті серпики. Найлегше зробити триколор (зрештою, французи — теж переможці): синій, білий і червоний; зшиваєш докупи три вертикальні смуги — і готово. Для червоного кольору більшість швачок беруть наволочки для подушок або залишки нацистського прапора. Обрізки простирадл чудово надаються на білі смуги. Проблема тільки з синім. Я бачила, як заради цього розпороли дитячий костюмчик і скатертину. Для молотка, серпа і радянської зірки вдова пожертвувала стару жовту блузку. За її енциклопедією зшили також британський «Юніон Джек»; єдине — він не майорить на повітрі, а стримить на флагштоку, як дошка. Він твердий через кілька метрів мотузки для прання, нашитої зверху на синє тло з тканини для фартухів: вона фіксує червоні діагональні та хрестоподібні смуги.

Уявити подібне можна тільки в нашій країні. Десь з’явився наказ (не знаю чий), що чотирьох переможців треба вітати стягами. І ви тільки погляньте: німецька господиня вже зуміла начаклувати ці прапори майже з нічого. Якби я була з країни-переможниці, то потім обійшла б доми і позбирала всі ці сувеніри, таке дивацьке шитво, неоднакове за кольором, формою і матеріалом, — суцільний курйоз. Після обіду на будинках нашої вулиці на світ божий почало з’являтися все це зворушливо криве, полиняле, майже іграшкове ганчір’я.

Близько 17-ї несподівано з’явилася Ільза Р., яку я провідувала в Шарлоттенбурґу десь два тижні тому. Вона пройшла всю довгу дорогу, ще й на підборах, бо не мала іншого взуття: вишукана дама, якою і була раніше. Вона прийшла з планом. Її чоловік знає якогось угорця, якого перед війною занесло до Німеччини. Цей угорець, як вона розповідає, має пачку американських доларів і хоче за їх допомогою щось започаткувати. Найвигідніше, як він гадає, відкрити видавництво, щоб публікувати газети, журнали й книжки. Як він стверджує, всі старі видавництва закрилися, адже були заодно з нацистами. А тепер ця сфера дістанеться першому, хто з’явиться з незаплямованою репутацією і купою паперу. Вони хочуть, щоб я приєдналася, бо вже маю видавничий досвід і вмію верстати. Угорця я не знаю і ніколи раніше про нього не чула, тож усе це здається мені авантюрою. Але, може, я і помиляюся. Хай там як, я дала згоду. Щойно буде фірма, у мене з’явиться довідка з місця роботи і я зможу претендувати на продуктову карту II категорії: замість 300 цілих 500 грамів хліба на день. Важко й уявити!

Доки Ільза була в мене в гостях, зайшла вдова. Ми балакали втрьох, наче на дамських посиденьках. Бракувало тільки кави й солодкого: в мене не було чим їх пригостити. Але ми все одно повеселилися і позмагалися в чорному гуморі на тему зґвалтувань.

Вечір у мене видався тихий. Скрашував його радіоприймач, який мені вдалося відвоювати у покрівельників. Але скоро я його вимкнула. Після джазу, викриттів, Гайнриха Гайне і гуманності почали вихваляти Червону армію, і надто вже солодко, як на моє вухо. Ліпше б вони взагалі нічого не казали або просто й відкрито заявили: «Підводимо тут риску і починаємо з чистого аркуша».

Неділя, 3 череня 1945

Тихий ранок, палюче сонце. Жалюгідні саморобні