Жінка в Берліні - Марта Хіллерс

— Ні, — сказала вона, оглянувши мене. — Я не бачу тут нічого. Все гаразд.

— Але в мене затримка. Раніше такого ніколи не було.

— А ви думаєте, тільки у вас так? У мене теж затримка. Це ж іще й харчування. Тіло заощаджує на кровотечах. Подбайте ліпше про те, щоб у вас на ребрах щось наросло. Тоді й цикл нормалізується.

Лікарка попросила десять марок, і я віддала їх із докорами сумління. Але що вона могла зробити? Наприкінці я наважилася спитати: чи справді жінки, які завагітніли від росіян, приходять, щоб просити про допомогу?

«Ліпше про це не говорити», — суворо відказала вона й відпустила мене.

Тихий вечір, тільки для мене. Вітер шарпає порожніми віконницями, здіймаючи в кімнаті пилюку. І куди мені йти, якщо одного дня повернеться власник квартири? Але одне не викликає сумніву: без мене мансарду вже б давно обчистили покрівельники або інші співвітчизники. Чужі меблі горять ліпше, аніж власні.

П’ятниця, 8 червня 1945

Машина для ходіння знову на ногах. Нині сталося дещо дивовижне: в пробному режимі запустили частину маршруту швидкісного трамваю. Я побачила на платформі червоні й жовті вагони, сходами піднялася, за дві наші старі копійки купила квиток і сіла у трамвай. Всередині на сидіннях уже були люди: всі такі святкові. Двоє відразу зсунулися, щоб звільнити місце для мене. Ми летіли крізь осяяні сонцем руїни та пустирі. Всі мої втомливі й нескінченні хвилини ходи пролітали повз мене. Мені було справді жаль, що скоро доведеться сходити. Їзда тішила, наче подарунок.

Нині я старанно попрацювала. Разом із Ільзою ми розробили ескіз для першого випуску жіночого журналу. Не визначились тільки з назвою видання, тож разом ламали над цим голову. В будь-якому разі, в ній має фігурувати «новий» або «нова».

День страшенно нагадував сон. Здавалося, я розглядаю людей і речі крізь вуаль. Назад — пішки, на зранених ногах, ослабла від голоду. Ільза дає тепер тільки тарілку горохової юшки, кожному по два повні черпаки, щоб розтягнути запаси. Мені здавалося, що в усіх довкола голодні виснажені погляди. Завтра знову піду на пошуки кропиви. Дорогою я звертала увагу на кожну латку зелені.

Повсюди відчуваєш страх за хліб, життя, роботу, платню, за прийдешній день. Гірка, гірка поразка.

Субота, 9 червня 1945

В мене знову вихідний. Ми домовилися, що доки нема їжі, я проходитиму цей виснажливий 20-кілометровий маршрут раз на два дні.

У крамниці, де зареєстрована, я отримала на талони крупу й цукор; наступні дві-три трапези забезпечено. Крім того, я вдягнула захисні рукавички і назбирала цілий пучок пагонів кропиви, а також лободу й листя кульбаби.

По обіді я вперше за сто років знову пішла до перукаря. Мені вимили з волосся добрих півкілограма бруду і зробили холодну завивку. Перукар несподівано звідкись з’явився і зайняв добряче пошарпаний заклад свого зниклого колеги. В останню мить його забрали в Фольксштурм, а родину евакуювали в Тюрингію. Одне дзеркало вціліло, погнутою сушаркою ще можна було так-сяк користуватися. Мова перукаря теж цілком відповідає мирному часові: «Так, прошу, пані. Звісно, радо, пані…» Я вже геть відвикла від такої запопадливості. «Прошу, пані» — це в певному сенсі національна валюта, яка ходить тільки між нами. Перед світом ми — баби на руїнах і посмітюхи.

Неділя, 10 червня 1945

Радіо повідомляє, що росіяни таки матимуть у Берліні військову адміністрацію, а невдовзі Росія добереться також до Баварії, Ганновера та Гольштайна; англійцям дістануться Рейн і Рур, а американцям — Баварія. Заплутаний світ, розділена країна. Мир триває вже цілий місяць.

Ранок я провела в затишку, на сонці й під музику. Читала Рільке, Ґете, Гауптманна. Втішає, що вони теж німці — з нашого роду.

О пів на другу вирушила в дорогу. Парило. Я ішла все ще порожнім і тихим Берліном до Шарлоттгенбурґу, де ми знову збиралися й радилися. До нас долучився новий учасник — спеціаліст із друку. На його думку, немає сенсу починати справу з придбання паперу. Адже ті, хто має папір, триматимуться за нього, навіть переховуватимуть, бо бояться конфіскації. А навіть якби хтось хотів поділитися, то в нас немає транспорту і приміщень, де його розмістити до початку друку. Автопарк нашого підприємства обмежується поки двома велосипедами (що водночас більше, аніж у інших фірм). На думку цього чоловіка, найперше треба дістати ліцензію на службове отримання паперу. Інженер уже обійшов по колу всі німецькі та російські служби і дещо пригнічено розповів про обіцянки, якими його годували. Лише угорець випромінює оптимізм. Він таки хитрий лис. Коли я в одній розмові зауважила, що в підвалі мого колишнього працедавця стояла повна скриня фотографій кавалерів лицарських орденів у рамках, які мали стати нагородами для якогось конкурсу, але так і не дісталися адресатів, він, миттю пожвавившись, спитав:

— У рамках? Зі склом?

— Так, у справжніх рамках і зі склом.

— Скло ми заберемо собі, — скомандував він. Мовляв, у нього під рукою вже є десь службове приміщення, але без вікон, як і більшість приміщень у Берліні. Тож, здається, він наміряється на злам і крадіжку. Я радо постою насторожі. Але не думаю, що нам вдасться. Скоріше за все, ці речі давно зникли.

Дорогою додому я провідала Ґізелу. Білява Герта знову лежала на канапі, але цього разу обличчя в неї не пашіло, а було сніжно-блідим. Ґізела сказала, що в неї стався викидень. Більше я не розпитувала. Просто дала кожній із трьох дівчат по цукерці — з тих, які наш угорець дав мені на дорогу «як подяку за пораду зі склом». Кавові зерна з начинкою. Дуже смачно. Було страшенно приємно дивитися, як напружені та стривожені дівочі обличчя розслабилися, коли вони відчули на смак солодку начинку.

Я обговорила з Ґізелою наші видавничі плани. Мовляв, коли ідеї набудуть конкретних форм, вона зможе приєднатися. Ґізела поставилася до цього скептично. Вона не вірить, що ми зможемо випускати друковані видання на власний розсуд. Їй здається, що дозвіл у нас тепер даватимуть тільки на газети з подачі Москви. Вона ще надто соромиться, щоб вимовляти переді мною слово «Бог», але все, що вона каже, вказує на це. Я впевнена, що вона молиться, і це додає їй сил. Їжі в неї не більше, аніж у мене.