Жінка в Берліні - Марта Хіллерс
І знову мене пригнічує наша німецька недоля. З кінотеатру я вийшла глибоко засмучена. Що ж, сама винна: накликаю все, що пригашує мій потяг до життя. Фрагмент із Шекспіра в моєму паризькому блокноті, ще з тих часів, коли я відкрила для себе Освальда Шпенґлера і засмутилася через його «Сутінки Європи»: «А tale told by an idiot, full of sound and fury, and signifying nothing»[38]. Дві програні світові війни засіли нам глибоко в кістках.
Четвер, 14 червня 1945
І знову машина для ходіння побувала в Шарлоттенбурґу. Якби ж то нашій фірмі нарешті видали робітничі картки II категорії з 500 грамами хліба на день, щоб я могла бодай трохи відкладати на вечерю. Бо ті шість житніх булочок, які я отримую кожного ранку, доводиться жертвувати вже на сніданок. Тобто дві з них я беру в дорогу і з’їдаю в дві фіксовані перерви, які собі роблю, інакше б я геть упала на силі. Попри те, що я «смажу» підгнилі картоплини на кавозаміннику, ковтати їх непросто. Довелося знову відсортувати частину, і купка загрозливо меншає.
В коридорі в інженера нині лежали десятки телефонних апаратів. Їх тепер забирають із усіх будинків; кажуть, на потреби росіян. Берлін без телефонних дротів! Здається, скоро ми знову перетворимося на печерних людей.
Ввечері сталося дещо приємне. В нашій крамниці на розі мені нарешті видали належний раціон жиру аж за двадцять днів: 20 разів по 7 дорівнює 140 грамів соняшникової олії. Я благоговійно понесла додому пляшку, яку цілий тиждень марно носила з собою порожньою. Тепер моя кухня пахне, як московська «столовая», їдальня для простих людей.
П’ятниця, 15 червня 1945
З самого ранку пішла по свої шість денних булочок. Вони були глевкі й темні: раніше такого не траплялося. Але я більше не наважуюся купувати цілу хлібину, бо завчасно з’їм і порцію, розраховану на наступний день.
Сьогодні ми здійснили злам у підвалі мого колишнього працедавця. Угорець, інженер і я проникли в дім через пральню. Скриню, що неторкнута лежала в коморі, ми вже силою відкрили, аж раптом на сходах підвалу з’явилася дружина мого колишнього прокуриста, яка й досі тут мешкає. Я пробелькотіла щось про акти й документи, які тут начебто й досі лежать. Обоє чоловіків принишкли за скринею. Потім ми зламали рамки, витягнули картинки (фото з підписами молодих кавалерів лицарського хреста) і купками поскладали скло. Пакувальний папір і мотузки ми принесли з собою. Нам вдалося непоміченими вийти через задній хід. Хоча мені байдуже, що люди можуть помітити втрату. Зрештою мої фотоапарат і все обладнання, яке я лишила на роботі на прохання начальника, були знищені, коли в будівлю влучила бомба. І що проти того кілька шматків скла? Якнайшвидше ми зникли звідти з награбованим. Разом ми затягнули чималу купу скла до мене, де чоловіки залишили наші цінні службові велосипеди. Чотири шиби дісталися мені у винагороду. Можна б засклити одне вікно в мансарді, якби ще було чим зашпаклювати.
Ввечері я довільно почитала дещо з бібліотеки власника квартири. Знайшла «Полікушку» Льва Толстого і перечитала її енний раз. Тоді переглянула том драм Есхіла і знайшла «Персів». Тамтешній плач переможених чудово пасує до нашої поразки. А водночас узагалі не пасує. В нашої німецької недолі є присмак огиди, хвороби й безумства, і цьому немає належних історичних аналогів. Щойно по радіо передавали ще один репортаж із концтабору. Найжахливіше в цьому всьому — це порядок і ощадливість: мільйони людей як добриво, наповнювач для матраців, рідке мило, повстяні килими. В часи Есхіла такого не було.
Від суботи, 16 червня, до п’ятниці, 22 червня 1945
Я не робила більше записів. І надалі не робитиму — час уже минув. У суботу близько п’ятої вечора в двері подзвонили. «Вдова», — подумала я. Але це був Ґерд, у цивільному, дуже засмаглий, волосся світліше, ніж завжди. Певний час ми мовчки стояли в темному коридорі, просто дивилися одне на одного й нічого не казали, наче два привиди.
— Ти звідки? Тебе відпустили?
— Та нє, я просто пішов. Але, може, впустиш спочатку?
За собою він тягнув сани, з приробленими до них коліщатами, вантажені валізою і мішком.
Мене лихоманило від радості. Ні, Ґерд не прийшов із Західного фронту. Його загін протиповітряної оборони в останню мить перекинули на Схід. Після того як вороги влучили в їхню позицію, вони втрьох відійшли вбік і розмістилися в покинутій віллі, де знайшли одяг, взуття, пак тютюну і чимало харчових запасів. Але ситуація стала ризикованою, коли місцева влада, що складалася з поляків і росіян, почала прочісувати будинки. Утрьох вони приєдналися до групи евакуйованих берлінців і рушили з ними додому. Ґерд знав мою теперішню адресу, адже останнє повідомлення польовою поштою, яке він від мене отримав, — листівка з червоною облямівкою та інформацією про те, що в дім влучила бомба. Звісно, він уявляв, що моє нове помешкання теж зруйноване, а сама я не знати де. Він вражений, що я тут і ціла. Він хитав головою, слухаючи про моє напівголодне життя; запевнив, що відтепер подбає про все необхідне. В мішку він привіз картоплю в ідеальному стані та шмат сала. Я відразу ж кинулася їх смажити і запросила ще й удову. Вона знає Ґерда з моїх розповідей, тож, хоч і не бачила його раніше, зустріла його бурхливими обіймами, а вже невдовзі в потоці красномовства дійшла до своєї коронної розповіді — про кільце з вказівного і великого пальців: «Українка — ось. Ти — ось».
Я побачила, що Ґерда це ошелешило. З кожним реченням він ставав усе холоднішим, почав удавати втому. Ми обережно поводилися і уникали надто приватних слів. Погано, що в Ґерда немає курива. Він думав, що чорний ринок у нас процвітає.
Після незвично тлустої трапези я почувалася збуджено і бадьоро. Але вночі в Ґердових обіймах раптом стала холодна як лід і зраділа, коли він мене
