Жінка в Берліні - Марта Хіллерс
Мокра від поту і з ногами, що гуділи від довгої ходи, я нарешті дійшла додому. На сходах мене перестріла вдова з несподіваною новиною: приходив Ніколай, запитував про мене! Ніколай? Мені довелося добряче напружитися, щоб збагнути, про кого мова: старший лейтенант, банківський інспектор зі старих часів; той Ніколай, який хотів прийти і не прийшов. «О восьмій він обіцяв прийти ще раз, — повідомила вдова. — Він подзвонить відразу тобі в квартиру. Ти рада?»
«Je ne sais pas»[35], — відповіла я, згадавши, що Ніколай знає французьку. Я і справді не знала, радіти чи ні. Після того як Ніколай аж двічі зникав, його реальний прихід здавався мені чимось майже неймовірним. До того ж це було вже доволі давно. Я не хотіла згадувати ті часи. І я була така стомлена.
Не встигла я швидко помитися і зайняти горизонтальне положення, щоб годину подрімати (як я постійно роблю після цих виснажливих походів), як у двері подзвонили. І справді Ніколай. У сутінках коридору ми обмінялися французькими фразами. Коли я запросила його до кімнати й він роздивився мене при світлі, то відчутно злякався: «Що сталося? Чому у вас такий вигляд?» Він сказав, що я страшенно схудла і подалася, і хотів дізнатися, як це сталося за такий короткий час. Ну, тяжка робота, нескінченні походи, постійне відчуття голоду і крихти сухого хліба — в таких умовах неважко фізично здати. Дивно, що мені самій ці зміни не здалися аж такими помітними. Зважитися не було де, а в дзеркалі я бачила себе тільки мимохідь. Але що, все і справді так погано?
Ми сиділи навпроти одне одного за журнальним столиком. Я не могла стримати позіхання через утому, слова тікали з голови; я була така сонна, що взагалі не розуміла, про що Ніколай говорив. Час від часу я збирала себе докупи й наказувала собі бути з ним привітною, адже він поводився дуже виховано, хоч і відчужено. Мабуть, він розраховував на зовсім інший прийом. А може, ця бліда примара, на яку я перетворилася, більше його не приваблювала. Нарешті я зрозуміла, що Ніколай прийшов тільки для того, щоб попрощатися: він уже й зараз не в Берліні, а нині заїхав тільки на день, востаннє, як він сказав. Отож мені не треба вдавати перед ним люб’язність, викликати якийсь інтерес. Але при цьому я все ж відчувала тихий жаль через те, що з Ніколаєм усе склалося саме так. У нього симпатичне обличчя. А на прощання він у коридорі втиснув мені щось у долоню і прошепотів: «En camerades, n’est-ce pas?»[36] Це були грошові купюри, понад двісті марок. І за них він не отримав від мене нічого, окрім кількох фраз, які я майже пропозіхала. За ці гроші я б радо купила собі щось поїсти, навіть якби цього вистачило тільки на скромну вечерю. Але в такі часи кожен міцно тримається за те, що має. Чорний ринок вмирає.
Середа, 6 червня 1945
І знову вечір, машина для ходіння повернулася додому. Надворі ллє. А всередині — оце так радість — у моїй мансарді запрацював водогін. Я набрала повну ванну і поливаю себе водою. Більше ніяких втомливих тягань відер сходами нагору.
Ще один день наполегливої праці. Я ходила з угорцем у пошуках приміщення, яке б можна було орендувати. Перед цим ми були в ратуші, де угорець оформив документи, з печаткою і підписами, що мали підтвердити плани та довести його незаплямованість. Там тинялися дивовижні постаті: юні танцюристи; одна напівкровна єврейка, яка розповідала про свою операцію на носі; літній чоловік із яскраво-рудою ассирійською бородою, який малював «дегенеративні» картини. Вони лізуть із усіх шпарин — типи, яких уже роками не було видно.
Гаряча дискусія з Ільзою та її чоловіком після того, як ми випили по горнятку справжньої зернової кави: чи мусить пан Р. дослухатися до пропозиції і їхати в Москву? Йому пропонують там керівну посаду, добрі гроші… Але Ільза з усіх сил протестує, вже бодай тому, що чоловікові доведеться їхати туди самому. Та він і не хоче. Він прагне і далі дихати повітрям Заходу; наші видавничі плани його збадьорили, і тепер він сподівається, що одного дня зможе знову долучитися до старої доброї чоловічої гри в гроші, владу та великі машини.
Нині союзники домовляються між собою. Радіо передає промови, аж розжарене від усіх тих красивих лозунгів, якими наші колишні вороги вітають одне одного. Я тільки розумію, що нам, німцям, кінець; ми безправна колонія. Цьому я не можу нічим зарадити, — з цим треба змиритися; я хочу тільки спробувати втримати свій маленький кораблик на хвилях. Хай тяжка робота, крихти хліба — але те саме сонце на небі. І, може, серце ще заговорить. У моєму житті було вже все, і то аж забагато!
Четвер, 7 червня 1945
Сьогодні в машини для ходіння вихідний. Вже з самого ранку я зайняла чергу в овочевій крамниці. По гарбуз. На жаль, він виявився квашеним і надто солоним — я не могла його проковтнути. На щастя, я дістала два набори сушених овочів, так звану «суху січку», і торбинку сушеної картоплі. Крім того, в садку перед руїнами я назбирала чималий пучок кропиви, натягнувши вцілілі рукавички з «тривожного набору» при авіанальотах. Я жадібно заковтнула всю зелень, навіть до останньої краплі випила зелений вивар, і почувалася справді посвіжіло.
Потім порахувала, що в мене вже понад два тижні затримки, і пішла вулицею, де сімома будинками нижче бачила вивіску лікарської практики. Я тут іще ніколи не була, тож узагалі не знала, чи лікар приймає. Мені назустріч вийшла білява жінка, на вигляд не старша за мене саму; вона приймала
