На землі кленового листу - Левко Лук'яненко

нормальні межі й почала звучати образливо, тоді він розгнівався і погрозив, що візи в Україну не видаватимуть тим закордонним українцям, які втручаються у внутрішні справи України. По-третє, Україна, як демократична держава, не переслідує громадян за будь-яку критику, але скажіть, будь ласка, канадська держава дозволяє, щоб сюди приїхали громадяни з іншої держави і розгорнули агітацію проти канадського уряду? Ясно, що ні. В демократичній державі уряд створюють демократичним способом. Його й міняють демократичною процедурою. Народ прямо або через парламент відповідальний за свій уряд. Ця його прерогатива означає суверенітет народу, і в міжнародній практиці не прийнято їхати до іншої держави й виступати перед її громадянами з критикою їхнього уряду. Але оскільки ви не просто громадяни Канади, а ще й діти України, за вами можна визнати право на критику нашого уряду, дарма що ви його й не створювали. Я запевняю вас, що подія, яка тепер багато кого налякала, — це лишень емоційний сплеск, що не матиме юридичних наслідків. Прошу вас поставитися і до виступу критиків, і до реакції Президента як до емоційних проявів і пробачити їм це. Приїжджайте в Оттаву до нашого консульського відділу, і вам випишуть візи на поїздку до України, як і досі виписували. Або пересилайте поштою паспорти і 50 доларів для оплати візи. Україна рада вам. Їдьте до неї.

Моє пояснення всіх задовольнило, люди заспокоїлися і настрій піднявся. Співав великий хор, виступав музичний ансамбль, дует співаків і т.ін. Усі прославляли День Національної свободи, що ввів український народ у число вільних народів світу і покінчив з сумною добою принизливої бездержавності.

Після радісного й бурхливого дня ми з Надією поїхали до подружжя Зарасків. Туди ж на вечерю прибули Марія Шкарлата, Ераст і Ліда Гуцуляки та ще чоловік сім друзів господарів дому. За чаркою доброго вина відбулася тепла розмова про перспективи зміцнення Української держави, про хід збирання коштів для потреб створення посольства в Оттаві. Ераст Гуцуляк оголосив рішення його сім’ї купити за власні кошти будинок для канцелярії посольства на вулиці Меткаф, який коштує 650 тис. доларів. Я щиро подякував і додав, що, крім подяки від моєї скромної персони, йому подякують міністр закордонних справ і Президент України.

Свято закінчилося. Але я затримався в Торонто, маючи на меті зустрітися з потрібними людьми.

Із чотирьох важливих і цікавих зустрічей 31 серпня згадаю лишень одну — з Ігорем Бардином. Бардин очолював велику юридичну фірму, але знаходив час для справ, які йшли на користь Україні.

У жовтні 1992 року в Україні мав відбутися Міжнародний з’їзд правників. Бардин очолював організаційний комітет. Уряд Канади відповідно до якихось союзницьких зобов’язань часу Першої світової війни учинив реквізицію майна українців — громадян Австро-Угорщини. Ця реквізиція давно визнана за незаконну й несправедливу, і можна було б відсудити в уряду компенсацію, якби вдалося зібрати відповідні документи. І цим займався пан Бардин.

Нарешті, ще одна цікава справа. У час існування Української народної республіки уряд УНР уклав договори з Німеччиною на постачання Німеччині пшениці, м’яса, яєць та іншої сільськогосподарської продукції. Німці оплачували ці поставки. Як поставки, так і оплата відбувалися почергово і поступово. Одного разу німці не сплатили за поставлений їм товар і таким чином залишилися в боржниках. Самостійна Україна — незаперечна спадкоємниця боргу. Є цілковиті підстави вважати, що сьогоднішні німці не заперечували б проти сплати Україні того боргу. Справа лише в тому, щоб знайти відповідні документи в архівах. Бардин збирався взятися і за цю справу.

1 вересня зібралися у Зарасків. Прийшли професор Данило Струк — теперішній головний редактор англомовної «Енциклопедії українознавства», Юрій Охрім — президент консультативної інженерної фірми, що взявся будувати цегельню в Обухові Київської області, професор Кінах та президент північної енергетичної фірми Джеймс Темертей, які погодилися будувати в Дарниці електростанцію.

Усі прагнули допомогти нашій державі і водночас мали різні труднощі в Україні, тож хотіли, щоб посол їм допоміг або бодай щось путнє порадив.

Я казав, що для іноземних підприємців закон створює кращі умови, ніж для українських, вони дивувалися і не могли цього збагнути. Як і в попередніх зустрічах у підприємницьких справах, так і зараз я не малював їм рожевих картин. Широко розкриваючи великі перспективи підприємницького співробітництва з такою багатющою на природні ресурси країною, як Україна, попереджав, що перш ніж здобути вигоду, їм доведеться долати серйозні бюрократичні труднощі.

Джеймс Темертей зауважив:

— У Канаді зовсім мало знають про Україну. Яка її природа, які корисні копалини, які виробництва та рівень технологічного обладнання? Ми вже знаємо, що ваші інженери підготовлені не гірше канадських, вони розумні й кмітливі люди, але ми не знаємо структури управління виробництвом і не знаємо, до кого там звертатися, щоб провести ділові перетрактації.

Юрій Окрім додав:

— В Україні ще не приватизовані ні промисловість, ні торгівля. Усім керує держава. Разом з тим вона ніби й не керує, бо до кого не звертайся, то все не до того, до кого потрібно, і знову мусиш іти далі й шукати відповідальну особу. Немає людей, які ухвалюють рішення. Усі якісь дорадники, помічники, і немає тих, хто бере на себе відповідальність.

Професор Кінах:

— Пане посол, а чи не навмисно в Києві так роблять, щоб видурювати хабарі?

— Я не виключаю цього, — сказав я, — але прошу мати на увазі ще й таку обставину. Наші владоможці на рівні міністрів — це люди, які насправді ніколи не були самостійно відповідальними особами. Вони були функціонерами проміжної ланки від Москви до обласного щабля. Рішень вони не ухвалювали. Їх ухвалювали в Москві. Вони ж були відповідальними тільки за виконання чужих рішень. Психологічно це зовсім різні речі. Їхній досвід не той, який потрібен для виконання службових обов’язків, що виникли з проголошенням України самостійною державою. Ухвалу будь-якого рішення перенести на якісь збори, нараду, колегію — одне слово, на колектив, щоб коли доведеться відповідати (а відповідальність вони розуміють більше як адміністративну або кримінальну, а не морально-фахову й матеріальну), то щоб вину за необґрунтованість економічних рішень можна було звалити зі своїх плечей на колектив, тобто звалити на щось невизначене, в якому кінців не знайдеш.

Це не біда окремих осіб в українській виконавчій владі. Це тип керівника, якого ми тепер маємо. Цей керівник не звик мислити поняттями українських національних інтересів і не звик брати на себе відповідальність за економічну обґрунтованість своїх рішень. Колоніальні умови виховували виконавця, а не самостійного провідника. Щоб стати керівником, провідником, потрібен час. Ми народ розумний