На землі кленового листу - Левко Лук'яненко
З Канади до Києва поїхали сотні людей. Усі були страшенно раді, що в їхніх паспортах було поставлено візу українською мовою, українським дипломатом, і заплатив кожен за візу не в московську скарбницю, а в свою, українську.
Родіонов застерігав: усі політики й дипломати Канади роз’їхались у відпустки, і їм не до наших урочистостей. Монреаль — це все-таки не Оттава: туди треба їхати дві з половиною години, отже, хтось через це не прийде на свято. Написали 300 запрошень, харчі й напої завезли на судно з невеликим запасом. Підготовку обіду й обслуговування капітан узявся зробити безплатно своїм куховарським складом.
Молодіжна організація Монреаля взялася виставити почесну варту і запросити великий музичний ансамбль. Гукало домовився з майстрами про виготовлення великого металевого тризуба, який можна буде приклепати до товстющої труби пароплава замість радянського серпа і молота.
Жінки заготовили малесенькі прапорці для вручення кожному гостеві.
Були запрошені єпископи греко-католицької і православної церков. Отець Петро Бойко з Києва від Української автокефальної церкви мав освятити корабель, його блакитно-жовтий прапор і тризуб і подарувати ікону Божої матері та Біблію.
Вручення вірчої грамоти. Справа наліво: генерал-губернатор Роман ґнатишин, Левко Лукяненко з дружиною. Оттава, 1992 р.
Авіапарад. Трентон, 1992 р.
Френсіс Матіс, перший посол Канади в Україні
Коли я під’їхав, вийшов з авто і рушив з дружиною у напрямку корабля, обабіч вишикувалася двома стрункими шеренгами почесна варта в одностроях пластунів, заграв оркестр. На палубі мене зустрів капітан судна у супроводі старшого помічника га заступників. Він виструнчився й доповів:
— Пане посол Української держави в Канаді, вітаю вас із першою річницею незалежності України! Команда теплохода закінчила підготовку до святкування і готова до прийому дипломатичного корпусу та всіх гостей!
— Пане капітане, вітаю вас і всю команду теплохода з найбільшим святом України — Днем незалежності!
Капітан повів нас по теплоходу. Родіонов показав двері до головної зали, де я мав зустрічати й вітати послів різних держав та інших запрошених гостей.
Після церемонії освячення теплохода я виголосив коротку вітальну промову:
«Лиха доля розвіяла українців по всьому світі. Хтось змушений був виїхати через нестерпне життя, хтось боровся супроти окупації і мусив тікати за кордон від репресій. Але й ті, й ті несли в серці Україну і принесли в чужину рідну мову, звичаї, традиції, принесли споконвічну предківську мрію бачити Україну вільною самостійною державою. І хоча головна боротьба з імперією відбувалася в окупованім ріднім краї, закордонне українство не стояло осторонь: ви стежили за подіями в Україні, поширювали наші друковані й скорописні матеріали, роз’яснювали світові нелюдську суть російського імперіалізму і допомагали нам усіма можливими засобами. Перемога над імперією — це наша спільна перемога. Радість великого свята — це наша спільна радість. Дух пращурів, що підіймається з глибоких могил і надихає живих в Україні, через надземну сферу думки поширюється на всі континенти, досягає кожної української душі і нагадує їй про рідну землю під синім небом над Дніпром і над Дністром. Перед нами важка дорога створення держави та реформування економіки, але якщо українці у кожній країні уявлять себе маленькою річкою, що вливає свої води в українське море, то велика кількість їх буде величезним внеском, що допоможе розв’язати всі важкі проблеми.
Шановне земляцтво! Більшість сучасних громадян Канади не має тут свого глибокого коріння, але має його в інших країнах. Там могили пращурів, там джерела культури, там коріння. Не забувайте його, тоді на землі ви залишите слід, а не згинете в просторі часу, немов сухе перекотиполе».
Побажавши всім доброго здоров’я, я запропонував тост за нашу вимріяну однорічну іменинницю — незалежну Україну. Залунали звуки оркестру. Свято було в розпалі.
Intermezzo, або На гостинах у пана Бієги
Непомітно спливав час. Я глянув на годинник — треба було готуватися в дорогу.
На вечір була призначена зустріч вузького кола (близько 40 осіб) керівників спілки підприємців Монреаля та впливових бізнесменів. Зустріч організував Тарас Дідусь, віце-президент найбільшого банку Квебеку.
Про людей, що зібралися, Дідусь сказав: «Це дуже впливові особи. Від них залежить бізнес не лише в Квебеку, а в немалій мірі у всій Канаді. Це люди з дуже великими грішми, і від них залежить вельми багато. Вони хочуть знати, які умови вкладення капіталів в Україні. Це вони хочуть почути від вас, посла — найвідповідальнішої особи з України. Якщо вони дійдуть висновку, що вкласти гроші буде вигідно, вони спроможні спрямувати величезні суми. Проте знайте, що вони не поспішають, без розрахунків не працюють і на вітер грошей не кидають. Канадські підприємці дуже консервативні, обережні і не люблять ризикувати.
Зустріч відбулася в невеликому залі вишуканого ресторану. За круглими столами сиділо по чотири особи різної статі й віку. Зал прямокутний, майже квадратний. Перед підвищенням поставили мікрофон і простеньку трибуну. Ставши біля трибуни, Дідусь привітав шановне панство і представив мене.
Я побудував свій виступ з трьох частин: природний і промисловий потенціал України; законодавство про малу приватизацію, про велику приватизацію та закон про зовнішньоекономічну діяльність: труднощі, що їх іноземні інвестори зустрічають в Україні, і мої поради, як їх легше подолати.
Після виступу я відповів на численні запитання. Виступ удався, відповіді також видалися ґрунтовними й по суті справи. Дідусь був задоволений з того, що я виявився на належній висоті і що шановні бізнесмени не шкодують, що прийшли на цю зустріч.
Прощалися дуже люб’язно, обмінявшись візитками.
Наступного дня була субота, і юрист-підприємець Бієга запросив нас на дачу. Ми добре поснідали, сіли в його «Мерседес» і поїхали. Хвилин за десять зупинились на малому забетонованому майданчику. Підійшли до невисокого муру. Цей майданчик був на вищій точці дороги, звідки добре було видно весь Монреаль.
Бієга сказав, що Україна для нього — далека мрія. Вона прекрасна, бо так багато легенд він чув від матері про героїчні подвиги її синів. Коли комуністична імперія почала тріщати і в Україні гучно загомоніли про самостійність, Бієга згадав давні розповіді матері, і йому страшенно закортіло відвідати Львівщину, цвинтар, де поховані його дід і баба, подивитися на тих людей, що є сучасними українцями. Які вони? Недовго думаючи, зібрався нашвидкуруч та й поїхав в Україну. Походив по незнайомих місцях, побалакав з родичами, яких також не знав, послухав людей. Багато що було зовсім не зрозуміле: чому
