Богдан Хмельницький - Тарас Барабаш

популярності набуває версія, яка в принципі пояснює і мовчанку письмових джерел про похорон, і тривалість підготовки до захоронення. Вона така: Хмельницького поховали в потаємному місці, а широкому загалу повідомили, що в Суботівській церкві. Власне поховання відбувалося за участі обмеженого кола наближених осіб: Лазара Барановича, Івана Виговського, близьких родичів, які, навмисно чи попередньо домовившись, не залишили жодних письмових свідчень, а місячне очікування поховання в такому разі виправдовувалося приготуванням якогось спеціального приміщення, що зберегло б таємницю. Беручи до уваги політичну нестабільність, у якій опинилась Україна після смерті Богдана Хмельницького, таке рішення могло бути цілком виправданим. Таким чином, Чарнецький або інший вандал, може, і викинув чиїсь кістки з могили, але навряд чи Хмельницького.

На користь версії таємного поховання також може свідчити низка фактів, що виявилися після детального обстеження Суботівського храму. Свого часу дослідник архітектури Г. Логвин звернув увагу на нетипове двометрове потовщення південно-західної стіни церкви. Також припустив, що в ній могли бути підземні ходи. Використовуючи сучасне пошукове обладнання, розвідувальна експедиція Інституту археології НАН України в 2005 р. провела ультразвукове обстеження південно-західної і південної стін та знай­шла ознаки порожнин, що ведуть до південної стіни, уздовж якої також виявлені ознаки порожнин на глибині 10—13 м, а глибина власне порожнин сягає 2,5—5 м. Це дало змогу припустити те, що підземелля та підземні ходи навколо Суботівської церкви все ж таки існують, а також те, що поховання Богдана Хмельницького могло проводитися без зайвих свідків, у присутності обмеженого кола осіб, які домовилися не залишати свідчень про це з метою збереження поховання видатної особи. Ймовірно, до цього кола належав Іван Виговський, якому родина Хмельницьких подарувала мільйон золотих талярів під офіційним приводом опікунства над Юрієм, а також Лазар Баранович, якого новообраний гетьман наділив землями — винагородою за мовчанку.

Проте ці теорії та гіпотези наразі залишаються теоріями та гіпотезами, у більшій чи меншій мірі підкріпленими фактами. Пошуки могили Богдана тривають і, можливо, колись увінчаються успіхом.

Спадок Хмельницького в українській історії

Оцінку діяльності Богдана, його внеску в історію, його значення почали давати вже його сучасники. Один з керівників повстання 1659 р. проти гетьмана Виговського Іван Безпалий говорив: «Між нами, військом кошовим і городовим, такої міжусобної брані не бувало, тільки брат за брата, а товариш за товариша вірно і любовно усі єсьмо жили вкупі». Козацький літописець Самійло Величко писав на початку XVIII ст.: «Помер, полишивши по собі несмертну славу, той добрий вождь наш, дякуючи голові якого не тільки ми, його підручні, але й уся Малої Росії Річ Посполита могла жити довгі літа при щасливих успіхах. Помер той, кому разом із вашою милістю панством всюди допомагала всемогутня рука Божа стояти при своїй правді за вольність та свої старожитні права проти братів, але разом з тим ворогів наших — поляків». Невстановлений остаточно автор «Історії Русів» на початку XIX ст. складав Богданові цілу оду: «Таких людей Провидіння Боже тільки породжує в людстві для особливих його намірів і призначень. Він Отчизну свою і народ так любив, що спокоєм своїм, здоров’ям і життям завше йому жертвував без найменшого нарікання. Словом сказати, був найліпший у народі верховний начальник, а у війську безприкладний вождь».

Так сприймали Хмеля в Україні по його смерті. Для поляків-шляхтичів та їхніх нащадків гетьман, звичайно, був зрадником, розбійником, «кровожерним тираном», «збурювачем спокою» та разом з тим «Бичем божим», «Богом даним для кари». Саме такою алегорією починається книга «Історія громадянських воєн у Польщі» венеціанця Альберто Віміни. Бере вона свої витоки з емоцій, викликаних кометою, яка 15 травня 1648 р. з’явилась над Польщею. То було потрактовано як «могутній знак небес про полум’я війни». Інші італійці, котрі теж брали для своїх праць свідчення польських шляхтичів, твердили, що Богдан був особою видатних здібностей, «знаменитий силою тіла і хитрістю ума», але зрадливою, підступною й жорстокою.

Що ж кажуть історики? Українські, польські, російські, всі ті, народи яких представляв чи з якими контактував Богдан Хмельницький? Ким вони бачать його? Ким він був? Що зробив для своєї держави, для козацтва, народу?

Відповідати на ці питання українські історики почали з XIX ст. М. Костомаров вбачав передовсім, що гетьман почав війну суто з помсти своїм кривдникам, і саме в особі Мотрони Чаплинської слід шукати зав’язку «всієї драми, яка називається в народному переказі Хмельниччиною».

В. Антонович суперечливо оцінював діяльність гетьмана. З одного боку, показував Богдана послідовним виразником загальнонародних інтересів, з іншого — виставляв у політичних справах нездарою, який не спромігся чітко спланувати державне будівництво й стояв на захисті лише козацьких інтересів.

Російські історики того часу розглядали події середини XVII ст. лише як боротьбу проти польського поневолення, за «возз’єднання Малої і Великої Русі». До Хмеля ставились по-різному: вбачали в ньому то визначного політика й полководця, то безпринципного діяча із «пересічним політичним розумом» або й взагалі хитрого і підступного козака, котрий присягав, зраджував, знову присягав і так без кінця.

У кінці XIX — на початку XX ст. історики вже починають дивитися на Хмельницького як на творця національної держави. «Батько ук­раїнської історичної науки» Михайло Грушевський у 1898 р., з нагоди 250-річчя повстання, писав: «Є події, що по короткім часі мають історичне, антикварне значення, є знов такі, що служать вихідною точкою для дальших поколінь, на довгий час, сотворяють для них цілком нові обставини життя, виносять на верх змагання та ідеї, що стають бойовим прапором для віків… Се те, що звичайно зветься епохами. Для українського народу такою епохою була Хмельниччина. Її можна порівняти із значенням реформації для німецького народу, Французької революції для Західної Європи. Ми досі чуємо на собі дух перемін, витворених Хмельниччиною». Але Грушевський, з одного боку, зображав гетьмана як талановитого полководця, гнучкого й далекоглядного дипломата, геніального організатора й адміністратора, а з іншого — говорив, що Богдан був політиком «півслів і півділа», з частою відсутністю цілеспрямованості і твердості, закидав, що той запровадив свою владу «ціною страшних жертв» і уклав воєнно-політичний союз із Кримським ханством.

І. Каманін високо оцінив Хмеля як політика й полководця, показав складність його становища в битві під Берестечком. О. Єфименко показала Б. Хмельницького видатним політиком, котрий послідовно боровся за «політичну цілісність і самобутність України». Проти приниження ролі гетьмана в політичному житті України рішуче виступав Г. Хоткевич. Він називав події середини XVII ст. «великою епохою нашої історії», вважав Богдана за великого стратега й організатора в боротьбі за «вільну і самостійну Україну», автора ідеї єдності «українського народу в його етнографічних межах».

З 1920-х рр., коли Україна була вже в складі СРСР, українські