Богдан Хмельницький - Тарас Барабаш

гетьмана. І знову шведський дипломат не приєднався до інших. Це ще більше розлютило Богдана. Він вже навіть почав погрожувати послу: мовляв, якщо той не вип’є, то всі домовленості втратять свою силу. Саме тому швед, якому не хотілося пити незвичний для нього напій, запропонував Хмельницькому і старшині під час третього тосту таке: замість того щоб випити келих, він його… з’їсть. У відповідь на це усі дружно посміялися з дивака шведа, але той справді вилив з кришталевого келиха горілку і почав його їсти. Хмельницький не просто не здивувався, а розлютився, адже кришталь на той час був дорогий, дуже цінувався, і до всього королівський посол знову не випив. Однак інцидент якось вдалося залагодити і українсько-шведські відносини далі залишались товариськими.

Як і в кожної людини що того часу, що тепер, у Богдана було те, що називаємо хобі. Найбільшим його захопленням були голуби, у різновидах яких він розбирався досконало. Ще любив грати на цитрі (бандурі) і курити люльки, серед яких надавав перевагу турецьким.

Інформатори XVII ст. розповідають про холеричний темперамент Богдана Михайловича. Кажуть, що в дитинстві він був запальним, непокірним, гордим і водночас уразливим хлопчиком. Цілком зрозуміло, що на формування характеру, світогляду малого Хмеля вплинули всі тривоги і нещастя, які завдали його родині татарські набіги. І природно, що за таких життєвих обставин у родині козацького сотника Михайла, який змалку турботливо ставився до свого сина, значна увага приділялась вихованню таких чеснот, як мужність, відвага, терпіння, витривалість у перенесенні життєвих труднощів, товариськість і взаємодопомога, досконале володіння зброєю, вправне поводження з конем. Зрештою, Хмельницький змалку набирався козацького духу, адже виростав серед дітей козаків, селян, добре знав розмовну українську мову, народні пісні, думи, приказки, легенди. Згодом його офіційні виступи, привітання, листи містили елементи українського фольклору.

Із розповідей очевидців, збережених джерелами того часу, Богдан постає перед нами доволі суперечливим. То він різкий у судженнях і запальний в розмові, то м’який і привітний. Інколи дотепний, інколи мовчазний. Коли одні звертали увагу на простоту, щирість, доброту, інші, навпаки, на лукавість, мстивість та жорстокість. Богдан просто вмів підлаштовуватись під обставини, людей та емоції, а потім їх підлаштовувати під себе. Він відчував і знав, де і коли треба бути дипломатичним, а де можна не церемонитись. Хоч міг перегинати палицю і в першому, і в другому випадках. Проте це властиво всім смертним, адже ніхто не досконалий.

Безпосереднім спостерігачам іноді важко було розгадати вдачу Хмельницького. Усі відзначали мінливість його настрою. «Повна змін за одну годину ця людина, — дивувалися посли з Польщі. — Змінюється щодня, щогодини, раз схильний до згоди, за годину змінюється, як ніч на день». Павло Алепський відзначав зовсім інше: «Нелукавий, спокійний, мовчазний, але людей не цурається». Богдан часто бував мовчазний, задуманий, навіть меланхолійний, легко розчулювався. Проте коли щось обурювало його, то свого гніву не приховував. Викриваючи зловживання польських магнатів у Переяславі, він «говорив з такою фурією, що кидався від лави, рвався за чуприну, ногами бив землю, аж шляхетські посли цебеніли зі страху». Коли Богдан дізнався про поразку під Берестечком, то «почав рвати собі волосся і лихословити». Одержавши якось від Потоцького листа без титулу гетьмана, зблід і дуже обурився. Вісті про переговори у Вільні так його схвилювали, що кинувся, «мов шалений, що втратив розум».

Холеричний темперамент Хмельницького особ­ливо давав себе чути під час хвороби. «У своїй недузі на всіх гнівається — таку має вдачу — на всіх сварить за малу дрібницю, що і підійти не можна», «ніхто не міг йому суперечити, а хто посмів би, позбувся б життя».

Венеціанець Віміна відзначав, що в Хмельницькому було немов два єства: одне — активне, діяльне, друге — спокійне, мрійливе. Поза тим посол високо оцінював розум гетьмана і його вміння керувати. «Мова його і спосіб керування показують, що він має зрілий і проник­ливий розум... У поведінці він м’який і простий, і тим викликає до себе любов козаків, але, з другого боку, держить їх у дисципліні суворими карами».

Під час публічних виступів Хмельницький тримав себе в руках, не зривався, був зі всіма ввічливий і контактний. «Легкий був до нього доступ, бо до всіх був привітний і ласкавий», «всім, хто входить в його кімнату, він стискає руку і всіх просить сідати, якщо вони козаки». Коли траплялося йому образити когось, він умів схаменутися і перепросити скривдженого. Був випадок, коли старшина заперечувала проти походу на Молдавію, а Хмельницький спересердя рубанув шаблею черкаського полковника Якова Воронченка, але зараз же опам’ятався: прийшов до козаків, поклонився тричі, звелів дати бочку меду і сказав: «Діти мої, напийтеся і мене не судіть!» Козаки відповіли: «Пане гетьмане, в цьому твоя воля, ми всі готові іти з тобою!»

Коли Хмельницький був у доброму гуморі, говорив багато і цікаво, захоплюючи аудиторію. У звітах різних послів зафіксовано ряд його розмов та промов на політичні теми. Громадські справи були його постійним зацікавленням, він порушував ці питання навіть на бенкетах, бо, очевидно, повсякчас думав про них. Часто засуджував дії польської шляхти, згадував про давні кривди, що їх вона завдавала козакам. Залюбки говорив про перемоги Запорозького Війська, із презирством висловлювався про боя­гузтво гордовитих панів. У дискусіях умів твердо захищати свою точку зору, підшукував переконливі аргументи. Свої думки і погляди він висловлював гаряче, схвильовано, із твердим переконанням у власній правоті. Його промови справляли величезне враження навіть на ворогів.

Твердість переконань і рішучість Хмельницького, його сміливість і відвертість, владний жест — все це забезпечувало йому непохитний авторитет і серед селян, і серед простих козаків, і серед старшини. Особливо ці риси проявились в останній рік життя Богдана. З початку року його стан здоров’я катастрофічно погіршувався. Він уже майже не рухався, частішали напади люті, які наводили жах на присутніх. На квітень Хмель скликав нараду, де козаки мали вирішити, хто стане новим гетьманом.

Передчуваючи наближення смертної години, політику такого рангу можна було б спокійно відійти від справ, цілком справедливо вважаючи, що вже зробив достатньо. Можна було б оточити себе лікарями і доживати віку подалі від гамору. Тільки все це не про Хмельницького. Той у буквальному сенсі до останнього подиху займався державними справами, диктував листи, приймав та відправляв посольства. Поспішав робити актуальне та давно плановане, але ще не зроблене. Перш за все не допустити того, щоб по його смерті через між­усобиці та неузгодженість старшини не впала держава, зведена, за цілком вдалим висловом історика Наталії Яковенко, «надлюдськими зусиллями». У квітні 1657 р. надав нові села у володіння Густинському монастиреві, наприкінці квітня — на початку травня розіслав універсали до єпископів із пропозицією обрати собі нового митрополита замість покійного Силь-вестра Косова. У середині червня 1657 р. видав грецьким купцям права на безмитну торгівлю, підтвердив земельні права шляхтичам і провів дуже важкі і виснажливі переговори з московським послом. Зокрема, гетьман аргументовано