Рік 1918, Київ - Дмитро Іванович Донцов

Липинський твердив, що українці й москалі — "братні нації"; що вони "рідні брати по крови, духу і культурі". Моя думка була протилежна: що "москалі — чужі люди", чужа нам нація і по культурі, і по духу, і навіть по крови.

Липинський підкреслював конечність для України союзу з Московщиною ("союз трьох Русей"). Як демо-соціялісти думали, що, Україна знайде порозуміння з демократичною чи соціялістичною Московщиною ("Союз народів Східньої Европи", ес-ера М. Шаповала), так думав Липинський, що Україна знайде спільну мову з "хліборобською Великоросією" (Московщиною). Всі ці думки були мені цілком чужі і неспринятливі.

Це — вкоротці — були ті глибокі розходження, що ділили мою ідеологію від теорії Липинського. М. ин., ще й нині преса, яка стоїть на його плятформі, підкреслює й досі конечність "союзу" України з Московщиною.

Особистої урази до В. Липинського я не мав. Від посла Остапа Луцького і від д-ра М. Матюшенка, який лікував В. Липинського на еміґрації, знав я, що тоді він був вже дуже хворий, а крім того, огірчений розривом своїм з Гетьманом і з С. Г. Державників. Цим пояснив я собі особисті випади проти мене.

Не впливало це на мою оцінку його як історика. По одній з моїх критик на "Хліборобську Україну" (в Л. Н. Вістнику), я дав місце гетьманцям на відповідь. Одна лише, стаття Залозецького, яку я отримав, зявилася друком в ЛНВ. По смерти Липинського я умістив, повну признання статтю (коли не помиляюся, В. Дорошенка) про Липинського як історика.

По моїм розходженні з "хліборобами" на еміґрації, я зробив третю (і останню) спробу включитися в якусь політичну орґанізацію. Була це партія, заложена був. комбатантами в Галичині в 1923 р., з орґаном "Заграва", яку мені доручили редаґувати. Орґан був протиросійський і протипольський. Та незабаром я лишився сам. Вся група "Заграви" (Д. Паліїв, В. Кузьмович, Троян, та ин.) утворили, разом з головною галицькою партією нац. — демократів ("Діло"), — УНДО, а властиво приєдналися до тої партії, отримавши кілька посольських мандатів в Варшавськім сеймі, з рамени УНДО. Видання "Заграви" Д. Паліїв припинив.

В суті річі, мій розрив і з У. СД-єю, і з "хліборобами", і з Групою "Заграви", мав ту саму причину. Беручи участь в українськім революційнім русі до 1-ої моєї еміґрації (1908 р.), я розумів, і від М. Міхновського навчився розуміти, цей рух як протиросійський взагалі, не тільки протирежімний. Але мої співпартійці розуміли його тільки в цім останнім сенсі. Відкинули виразно-протиросійську плятформу і "хлібороби" на еміґрації. Так само й "загравісти", бо в ті роки яскраво протиросійське наставлений не було в моді в Галичині. Пануючим тоді там наставленням до Росії були: або невтральність або совєтофільство, що й відбилось на долі "Заграви".

Від того часу, особливо коли, завдяки Є. Коновальцеві, дістав я під свої впливи трибуну "ЛНВістника", — став я Пропаґувати свої ідеї, як "free Lancer", тільки в пресі і в слові.

Чужинецькі сили, які хочуть задусити Україну, як націю, завше — і слушно — ідентифікують справжню, традиційну Україну, або з Хмельниччиною (до Переяслава), або з мазепинщиною (по 1709 р.). І бояться їх духа. Від нас жадають, щоб ми того духа виреклися. Ідеалам тих дороговказних епох хочуть, щоб ми протиставили комунізм, Тітовщину, Берієвщину, або т. зв. "демократію", тобто керенщину, за якою неминуче приходять соціялізм і большевизм.

Пропаґувати як взір устрою України "демократію", з безкарним толєрованням в ній чужинецької 5-тої колони під маскою ріжних "прогресивних" орґанізацій або й без маски, як лєґальні комуністичні партії, значить хотіти зробити з України певну жертву чужинецької інвазії або "світового уряду" якоїсь мафії.

З Москвою наш спір має йти під гаслом не компромісу, чи малловання, а під гаслом слів Хмельницького: "Нехай одна стіна об другу удариться, одна впаде, друга останеться". Вождями нової Хмельниччини мають бути нова каста нових хмельничан. В цім суть того, що я назвав бонапартизмом. Коли говорю про Бонапарта, не висловлюю очевидну істину, що збройну боротьбу за свободу нації має очолювати військовий, як очолював її Ґарибальді чи Блюхер. Хочу сказати, що в данім випадку воєнний ґеній мусить іти в парі з ґеніяльністю державного мужа, як це було в випадку гетьмана Богдана і Наполєона, творців нової держави, нового суспільства, шефів нової правлячої аристократії, чого прикладами в нашу добу є ґен. Франко і инші.

Демаґоґи, які теревенять про "народ" (якого хочуть обернути в рабство) і про "малу людину", окричують цю нову аристократію, як нову касту визискувачів. Ні! Це будуть люди, які погорджують в імя вищої цілі всім, що дороге "малій людині": вигодами, спокоєм, іділією, безпекою, карієрою, грошем, теплим домашнім кутом і достатком, забавами і насолодами шлунка і секса. Це — пророки, аскети, вожді і войовники. Це ті аристократи, що створили колись Орден Запорізький. Це — творці нових вір, націй, держав, історії. Без них "мала людина" завше стає погноєм якоїсь орди завойовників.

Таких викликав на Україну і Шевченко, був певний, що їх "діждемось таки колись", коли чекав приходу — "Вашинґтона з новим і праведним законом". Тобто воїна-законодавця в одній особі, з новим законом в одній, з мечем в другій руці — свого Бонапарта з когортою його вірних.

Автори, замотеличені дурманом московської "політграмоти" закидають мені, що я, як еміґрант, не розумію теперішньої української дійсности; що я не думаю в унісон з тою дійсністю, яку вони краще нібито розуміють і знають, що "ментальність українських мас — ооціялістична".

З тим закидом я стрічаюся вже більше, як сорок літ. Коли в 1909-13 рр. я доводив конечність повної сепарації від Росії, культурної і політично-державної, конечність боротьби з всякою Росією, — наша преса Наддніпрянщини відповідала мені, що це мої еміґрантські фантазії, чужі українській демократії; що "шляхом, вказаним Донцовим, українська демократія не піде". ("Укр. Жизнь"); що "нова програма Донцова не може бути програмою широких народних мас" ("Дзвін"), яких настрої вони краще розуміють… Кілька літ по тім показалося, що мої опоненти, які сиділи на Україні, гірше розуміли те, чого хочуть "широкі народні' маси", ніж я, сидячи на еміґрації. Тепер, в часописі сучасних москвофілів (еміґрантів 1941—45 рр.) читаємо, як то многі українці під СССР (а може й вони самі), в 1920-х роках вірили, що щастя Україні принесе Москва: "з формальної рівности й культурної незалежносте України (?) 1920-х років могла витікати надія, що… український народ під Совєтами… формальну рівність перетворить на фактичну".

У кого могла