Рік 1918, Київ - Дмитро Іванович Донцов

6 січня.

Був знову на Терещенківській у справі відїзду. Недавно був в нас Айтель Вітошинський. Коли я вертав до дому і входив в браму, розлягся тут же близько стріл. Коли ввійшов у хату, застав там власне А. Вітошинського, який зараз же спитав мене: звідки це стріляли? Я сказав, що не знаю. — Як не знаєте, запитав вія, коли напроти я бачив вогонь. Оповідав він багато цікавого про відносини в Австрії і у Відні, звідки прибув.

9 січня.

Формуються місії дипльоматичні, готуються до відїзду. Відпускають їх якбудь і когобудь, без інструкцій. Многі з них навіть не знають змісту умови ґен. Ґрекова з представниками Антанти. Директорія конфіскує цукроварні і банкові сейфи і — хоче бути в добрих відносинах з Францією.

Олесь випоминав, чому рідко пишу в "Трибуні".

З нашого проекту з Коновальцем нічого не виходить. Згодом будуть змушені самі прийти до того. Коли я приїхав в березні до Києва, лянсував ідею "твердої руки" в пресі. Потім, ще перед переворотом 29 квітня, говорив на цю тему у "Празі" з Петлюрою, який тоді не грав офіційної ролі, але як Голова Земств, мав велику популярність і вплив. Думав, що він міг би очолити рух проти соціялістичної дурійки. Не вдалося. Тепер — не вдалося теж[50].

20 січня 1919 р. Відень.

13 покинув Київ. В Галичині, здається, спокій в запіллі. Землевласникам великим нічого не роблять. В Стрию бачив Рожанковського і багато інших знайомих. Рожанковський приймав тоді якраз делєґацію угорську, яка приїхала заявити протест проти вступлення українських відділів на Закарпаття. Деякі наші військові прийшли до нашого переділу. Говорили про те, як триматися з мадярами. Я питався їх, чи мають досить сил, щоб утримати Закарпаття. Мабуть цих сил не вистарчило б.

По дорозі через Закарпаття до нашого потягу, що йшов з Києва, і яким їхали ріжні дипльоматичні місії, на станціях виходили депутації закарпатських земляків з жовтоблакитними прапорами і промовами.

18 січня прибули ми до Відня. Великий контраст з тим Віднем, який я знав останні 5 літ перед війною. Цей образ старого Відня досі затримався в моїй голові, коли він був ще величною столицею 50-мільйонової імперії з Угорщиною, Кроацією, Боснією і Герцеґовиною, з Далмацією, з Трієстом, з Семигородом, з Словакією, з Буковиною, Чехією, з Галичиною і Краківщиною.

Відень був тоді "гавпт-унд резіденцштадт", де вчилося багато студентів з Галичини і Буковини і кількох з Наддніпрянщини. Знав я тоді це місто з його неповторним чаром, з його поетичними садами, з його добродушними, завше готовими до дрібних послуг, чемними мешканцями; з його таким привабливим "меншенляґ"-ом, з його окремим світом: віденських кавярень, в яких віяло на нас затишно-млосним повітрям Орієнту з його "кейфом"; з його трохи фрівольним, легкодушним, непозбавленим своєрідної поезії, жіноцтвом, яке так ріжнилося від пруських жінок — тих фельдфеблів у спідницях; місто, яке у неділі і свята рушало на природу "інс ґрюне"; місто, з його мелянхолійними вальсами і повними непід-робленої верви оперетами; з його цісарсько-королівським елястичним, але твердим порядком; місто з своїм голубим Дунаєм, з чудовим Пратером, з його мальовничими алеями і — раз до року — з його пишним "блюмен-корзо" — дефілядою кінних екіпажів, заквітчених згори до долу свіжою зеленю і квітами; місто ще може чарівніше ніж в життю — в його музиці, в Штравсівських вальсах. Місто з його старим цісарем, який ще стискав руку цареві Миколі І. і воював з Наполеоном III. і який був такий древній, що в цілій імперії не знайшлося б, мабуть, ні одного, хоч як старого, його підданого, який памятав би Австро-Угорщину без Франца Йосифа, як цісаря. Бачив і я його раз, як виїздив з Бурґу в одній кариті з своїм гостем, цісарем Вільгельмом. Мав тоді цей Відень, як мала і ціла монархія, — імпозантну фасаду, сильну армію, двометрових бурґжандармів, стару славну династію, блискучі традиції великої держави… Але — між цею фасадою і духом, який одушевляв стару імперію, — вже чувся величезний роздзвін, діспропорція. На всім лежала печать якоїсь "молесс", анемії, безсилля, втоми, втечі від великих традицій — в особисте, в легку насолоду, спокій, в чисто австріяцьку "ґемютліхкайт", де кожний хотів передусім, у своїм обмеженім крузі — "зайне руге габен". З завірюхи війни, по чотирьох-літніх героїчних змаганнях, вийшла чорно-жовта монархія розгромленою й розшматованою. Війна припечатала її політичну смерть. Але ту смерть попередило довге, повільне, несвідоме конання її духа, її політично-великодержавницьких аспірацій та енергії. Слідно було це на її літературі, без яскравих барв, без великих проблем, без горячої пульсації крови, так само в музиці. Штравса, Лєгара… Все це було зовсім інше, ніж, хоч і сумбурний, але галасливий і певний себе Ваґнер, ніж "Героїчна Соната" Бетговена. В літературі — це були декадент Петер Альтенберґ, а особливо Артур Шніцлер з його "Хороводом", або "Анатолєм", повним легкої, елегантної, часом відважної еротики, чисто віденської, упадаючої і анемічної. В цім занепаді літератури відчувався вже увяд політичного ґенія раси… Але назверх — все життя тодішнього Відня іскрилося, клекотіло, піднималося і шуміло, як легкий шампан. Було повне своєрідного чару та елеґанції.

Ніби якоюсь велитенською, залізною мітлою історії все це було зметено геть бурею кількох останніх років. Я не пізнавав колишнього Відня. Він десь щез, провалився.

18-го, зараз, як прибув сюди, був в "Ноєс Вінер Таґ-блятт" і в "Ноє Фрає Пресе", де застав п. Оплатку з колишньої "Лемберґер Цайтунґ" (1917–1918), в якій писав я від часу до часу на українські теми, і яка, коли я був у Києві — нераз подавала звістки про мене: правдиві, або видумані. Розпитував мене про події на Україні.

Став ще більш горбоносим ніж у Львові. Бачився з Колессою і Петрушевичем. Зложив візиту в нашім посольстві Токажевському. Липинський відсутний, поїхав до Праги на побачення з Масариком. Токажевський в розпачі, що він тепер — представляє большевицький уряд Директорії. Віденські готелі переповнені втікачами з України. Поляки і москалі роблять все можливе для дискредитації нового українського уряду і самої України. Боротися з ними не легко. Левицький Микола і Дідушок представили Токажевському наші справи в рожевім світлі. Я представив їх так як вони були в дійсності. Англія хоче визнавати большевиків. Чимраз ясніше стає, чому такими манівцями ходить наша політика. Політика