на цілому українсько-польському фронті з головним ударом на праве і ліве крило УГА, в районах 1-го і ІІІ-го галицьких корпусів. Наша група «Рудки», що входила в склад ІІІ-го корпусу, мала в той час всього два курені — ІV-тий курінь УСС-ів пор. Струця і ІІ-ий курінь сот. Станіміра і держала фронт від Поріччя Ґрунтового через Мальованку, Нойдорф, Угерці, Годвишню, Добряни, Путятичі аж по Никловичі включно. Напроти неї стояв ворог у переважаючій силі, около вісім батальйонів, в тому чотири познанських. В дні 15 травня 1919 р., о 3-тій годині ранку поляки почали свій наступ сильним артилерійським огнем. Відозвалась і наша артилерія і загуділо на цілому фронті. По півгодиннім артилерійськім двобою, рушила до наступу ворожа піхота, широким фронтом аж трьома розстрільними. Ми привітали їх крісовим і скорострільним огнем і заклекотіло мов у горшку. Обопільна стрілянина раз-у-раз кріпшала. Познанці напирали великою силою, кілька разів намагаючися вскочити до наших окопів, але без успіху. Короткими випадами та сильним огнем ми змусили їх до відвороту. Бій заєдно змагавсь і ні на хвилину не уставав. Десь коло 9-тої год. перед полуднем на моїм правім крилі, де був IV-тий курінь УСС-ів пор. Струця, стрілянина нагло втихла. Це був знак, що наші або поляки пішли вперед. Я вислав негайно туди розвідчу стежу. Показалось, що познанці, розбивши курінь УСС-ів пор. Струця, почали нас окрилювати. Треба було рішатись скоро, щоб не попасти в халепу і я дав 5-тій сотні приказ відступати бойовим порядком назад, почавши з правого крила та обсадити старий гошанський цвинтар. Скорими скоками сотня подалась назад у вказаному напрямі і зайняла догідні позиції Hą цвинтарі. Обстрілюючи ворога збоку, з лівого крила, ми здержали наступ, але не надовго. Надтягнула друга польська розстрільна від сторони Черлян, яка йшла просто на Гошани, щоб відтяти нам відворот. Ми знов були змушені покинути свої становища й обсадити село Гошани, обабіч битого шляху Львів-Самбір. Туди перла головна ворожа сила, щоб як найскорше зайняти місто Рудки, де була наша команда групи. По короткім спротиві з’явились у нас розбитки з моєї 7-мої сотні з під Никлович з вісткою, що поляки проломивши наш фронт в районі групи «Крукеничі» йдуть рівнож на Рудки. Треба було дальше відступати бойовим порядком під ворожим обстрілом. Терен був хвилястий і ми майже на кожному горбі ставили ворогові опір, аж поки опинились на узгір’ї перед самими Рудками. Приказів з команди не було жадних, бо телефонічне получения було зірване і я дальше діяв самостійно. Упорядкувавши сяк-так сотні ми пішли до протинаступу. Наш удар був такий сильний, що ворог не видержав і почав утікати. Ми пігнали за ними, але надсунула свіжа польська розстрільна і нас здержала. Прийшло до розпучливого бою впрост рукопашного. Коменданта 5-тої сотні пор. Каравана та його чет. Кліша ранено, а команду сотні поребрала хор. Підвисоцька. Мимо поважних втрат ми таки здержали ворожий наступ і почали вкопуватись. Нараз хтось із стрільців крикнув: «В Рудках огонь!». Оглянувшись, я побачив величезний стовп чорного диму на мості в Рудках. Я дав моментально приказ до відвороту. Повним ґальопом рушили назад муніційні і скорострільні вози зі свіжими раненими, а за ними подалась і ціла наша розстрільна. Команди групи в Рудках вже не було, а міст підпалила жандармерія групи і рівнож опустила Рудки.
Горіючий міст частинно врятувало місцеве населення і наші вози змогли ще по нім переїхати. За Рудками мені в друге удалось зібрати свої сотні і ми подались до села Новосілки Гостинні, де мала находитись наша друга оборонна лінія. Переходячи попри приходство, нам на зустріч вийшов отець декан Ковальський зі своїм 16-літним сином-одинаком, Титусом, гімназіяльним учеником. Привітавшись зі мною, отець декан відізвавсь ось такими словами: «Маю одного сина і того віддаю вам, най іде там, де всі йдуть, заопікуйтесь ним». Після того ми попращались і відійшли, а отець декан ще довго стояв на місці, дивлячись за нами і своїм сином.
Опинившись за Новосілками, я побачив страшні наслідки польського пролому під Городком і Крукеничами. Весь наш фронт, як далеко глянути оком на право і на ліво, відступав в безпорядку. Фронтова лявіна сунула назад, на Самбір, здавалось, все пропало і жадна сила не зможе її задержати! До мене приґальопував на коні комендант групи сот. Гофман і в найбільшому поденервуванні дав ось такий приказ: «Станімір, ради Бога рятуй, що вдасться врятувати. За всяку ціну старайся здержати ворога в ось тих резервових наших окопах під Новосілками Гостинними». Сказавши це, пігнав ґальопом назад. Така поведінка коменданта групи викликала ще більшу паніку — бо є засада, що при наступі команда повинна бути якнайдальше від фронту, а при відступі якнайближче фронту. Цей поступок коменданта сот. Гофмана, роздратував мене до крайности. Я крикнув на вістового, щоб подав мені коня, а вскочивши на нього, повним ґальопом пігнав у сторону Самбора. Випередивши утікачів з фронту, я став їх завертати і гнати в напрямі Новосілок для обсади нашого фронту. Вистрашені і невдоволені з того стрільці тільки з трудом посувались у вказанаму напрямі. По кількох хвилинах такого маршу вони задержались і заявили, що дальше не підуть, бо старшини їх лишили. «Так!? Старшини вас лишили? Покажіть мені хоч одного старшину між вами, а я вже з ним розправлюся!» Настала мовчанка. «Значить, нема між вами старшин, отже не старшини вас, але ви старшин лишили, а діставши заячі вуха, женете на осліп наперед себе, самі не знаєте куди?» Я витягнув револьвер і скомандував: «Вперед, бо стріляю!» Повільно рушили з місця, забираючи з собою надходячих. Натовп вояцтва з різних частин фронту значно збільшився. Нараз юрба станула і сказала, що дальше не піде. Я погрозив револьвером по-раз другий. У відповідь на це, кільканадцять стрільців грізно станули переді мною, з крісами готовими до стрілу. Дим заскочений, я змірив юрбу гострим зором, сховав преспокійно револьвер, розпростер рамена і крикнув несамовито: «Стріляй вражий сину, стріляй! Мені однаково гинути від твоєї чи ляцької кулі. Стріляй!». Констернація і мовчанка. «Стріляйте! Не хочете — так я застрілю кожного, що не послухає мого приказу, а витягнувши бистрим рухом револьвер, скомандував по-раз третій: «Вперед, бо стріляю!». Непевно рушили з місця і йшли мов на заріз. По якімсь часі знову станули і заворушились, прибираючи грізну поставу. Поденервований до крайности, я в повній розпуці зіскочив з коня і кричав у безтямі — «Старшини! Вас нема! Другий курінь збірка! Ми
