Щоденник сотника Устима - Валерій Бобрович

Взагалі, доля його віддавала якоюсь містикою. За два дні до описуваних подій отець Роман, наш полковий капелан, провадив службу Божу. На молитві стояла вся сотня, навіть грузинські союзники підходили на благословення до священика. Цвях єдиний відмовився цілувати хрест. Заявив, що він сатаніст. «Дурниця - звичайні юнацькі витребеньки», - подумав я. Та наступного дня ми вели бої за якесь невелике селище. Цвях зняв черевики з убитого - тому все одно вони вже не потрібні. Його попередили - це погана прикмета. «Я в прикмети не вірю», - сказав він. Через дві години «сліпою» кулею йому відірвало каблук з цього черевика.

А через день страшна смерть. Як кажуть - без коментарів.

Мене й усіх наших поранених допомогли винести з бою грузинські солдати. Евакуація проводилась під щільним мінометним вогнем. Схил гори, по якому виносили поранених, проглядався з російського боку. Коли вони нас помічали, то відкривали сильний мінометно-кулеметний вогонь. Враховуючи, що більшість наших було поранено в ноги, справи були кепські. Неоціниму допомогу нам надали грузини, по два-три рази вони поверталися під вогнем назад, щоб винести всіх поранених.

Трьох військовиків із загону майора Кілаурідзе під час порятунку життя українців було серйозно поранено.

Траплялись і курйози. Коли був уже в шпиталі в Тбілісі, до мене в палату зайшли провідати наші союзники - грузинські офіцери. Принесли коньяк, фрукти. Добре випили, почали згадувати останній бій. Я розпалився, розійшовся, як ото кажуть, - щоб я був таким розумним зараз, як моя жінка потім. Почав критикувати дії грузинських підрозділів. Тітілебі запитав:

- То ти що, вважаєш усіх грузинів боягузами?

- Ні, чому ж, - відповідаю. - От командир Ахалцизького батальйону. Увесь батальйон розбігся, а він один до кінця залишався з нами. Я чув, як він кричав: «Я тут! Я не втік! Я з вами!»

Тітілебі почухав потилицю:

- Одначе на всю Грузію один хоробрий грузин відшукався. І в того прізвище Шевченко.

Я захлинувся коньяком. Як це?

- Все просто, в нього батько українець, а мама наша, грузинка.

Надалі ми досить часто зустрічалися з грузинами, що мали частку української крові. З цього навіть жартували: «А зараз українець Табакошвілі виконає грузинський народний танець гопак».

Як уже було сказано, після надання першої медичної допомоги всіх поранених українців переправили в Тбілісі, в шпиталь Святого Георгія, а загиблих, за сприяння грузинського уряду, доставили в Україну. Інакше склалася доля Цвяха. Його батько Обух захотів, щоб сина поховали в Сухумі. «Мій син загинув, захищаючи цю землю. Хай же вона буде йому пухом й останнім притулком!» Цвяха урочисто, з військовими почестями, поховали в Сухумі в парку «Курченко».

Духовий оркестр сухумської філармонії після грузинського реквієму заграв «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю».

Дізнавшись, що ховатимуть загиблого українця, незважаючи на постійну загрозу артилерійського обстрілу, вшанувати його пам’ять зібралися сотні сухумців.

27 вересня Сухумі впав. Наступного дня, дізнавшись, що в парку поховано українського воїна, росіяни викопали труну й викинули її в море. Та хвилі прибивали її назад до берега, й тоді нелюди під крики та кривляння п’яної казачні розстріляли труну з гранатомета. Як не згадати цей епізод хоч би тоді, коли російський уряд здіймає вереск, протестуючи проти перенесення з центру столиці Естонії - Таллінна пам’ятників совітських солдатів-«визволителів».

Що гріха таїти, «визволяли» вони Естонію більше від самих естонців. Тим паче естонці могли їх і повчити - принаймні, пам’ятники вони не знищили, а перенесли на військовий цвинтар, туди, де їм і місце.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Від редакції

27 липня 1993 року, після тривалих боїв, у Сочі було підписано угоду про тимчасове припинення вогню, у якій Росія виступала в ролі гаранта. Перемир’я абхазів змусила підписати Росія (під тиском авторитету Е. Шеварднадзе), тому що в результаті боїв абхазами було цілком блоковане місто Сухумі і війська Держради виявилися в повному оточенні.

Як стверджує грузинська сторона, у надії на те, що угоду буде дотримано обома сторонами, практично усе важке озброєння грузинських збройних сил було вивезено із Сухумі на кораблях Чорноморського Флоту, і значна частина військ також залишила місто. Абхазька сторона, у свою чергу, заявляє, що грузини зробили це в силу гострої необхідності - у цей час у самій Грузії активізувалися дії заколотників, що підтримували Звіада Гамсахурдія. І, щоб придушити заколот, Шеварднадзе був змушений зняти з абхазького фронту найбільш боєздатні частини, чим згодом і скористалися абхази і північнокавказькі ополченці.

16 - 27 вересня 1993 року розгорівся бій, що ввійшов в історію конфлікту як «Битва за Сухумі». Абхази порушили перемир’я і відновили наступ. Під приводом того, що грузини спробували перекидати війська в Сухумі на цивільних літаках, сепаратисти почали справжнє полювання на цивільну авіацію, збили з зенітних установок на катерах кілька літаків, що заходили на посадку в аеропорті Сухумі (Три Ту-134 і один Ту-154). Також, як стверджують учасники бойових дій (з абхазької сторони), значну роль зіграло одержання абхазами від Росії деякої кількості артилерійських установок і мінометів, забезпечення їх необхідними боєприпасами і проведені навчання бойових розрахунків.

27 вересня Сухумі був узятий абхазькими і північнокавказькими загонами (у складі яких бойовий досвід одержали багато майбутніх чеченських терористів, у тому числі Шаміль Басаєв і Руслан Гелаєв). Після взяття Сухумі було захоплено в полон і страчено 17 міністрів прогрузинского уряду Абхазії на чолі з Ж. Шартава.

До 30 вересня 1993 року абхазькими і північнокавказькими збройними формуваннями контролювалася уже вся територія автономії. Близько 250 тисяч етнічних грузинів, у страху перед реальною і передбачуваною загрозою з боку переможців, почали втечу - залишили свої помешкання і пішли самостійно через гірські перевали чи виїхали в Грузію по морю. Лише невелика їхня частина через кілька років змогла повернутися додому. За деякими оцінками, від рук бойовиків і в ході втечі загинуло до 10 тисяч мирних жителів. У результаті етнічних чисток - найбільш масових на пострадянській території - майже половина населення автономії була змушена залишити свої будинки.

Поразка в Абхазії привела до падіння морального духу грузинської армії. Одночасно активізувалися збройні загони прихильників скинутого президента Гамсахурдія, що ще мав велику підтримку на заході Грузії. Частина грузинських військ перейшла на його бік. Грузія стояла перед загрозою повномасштабної громадянської війни.

В цих умовах Едуард Шеварднадзе був змушений заявити про згоду вступити в СНД та просити військової допомоги в Росії. Росія «рекомендувала» абхазам