Щоденник сотника Устима - Валерій Бобрович
Як вони уявляли собі ту втечу - годі зрозуміти! Посеред міста, в білий день, вартова сотня, казарми близько, чекісти, міліція… А от заризикували. Наспіло ще військо, а вони з вікон стріляють, кладуть одного за одним. Бережуть набої. По вікнах же б’ють із рушниць та кулеметів. В’язні ж підпалили сінники та топчани в своїх камерах. Певно, думали, що під дим та серед замішання вдасться декому прорватися до міста. Але прискочили на автах пожежники, брандспойти у вікна - залили вогонь.
Із чотири години «війна» серед Києва йшла. По одному переставали стріляти та ставали попід стіну. Закінчувалися набої, залишилось кілька штук. Почали прощатись.
- Прощай, Андрію…
- Прощай, друже! Куди хочеш?
- У чоло…
Вистрелив у чоло. Підходить другий.
- Прощай! Куди хочеш?
- У серце…
Вистрелив у серце. Отак вистріляли всі набої з рушниць та револьвера. Залишилося ще кілька людей, що не мали зброї.
Вони забрали від мертвих рушниці. Щойно чекісти й червоноармійці вдерлися на поверх, кинулись їм назустріч із кольбами. Порозбивали кільком голови, та ті, знаючи, що набоїв в’язні вже не мають, не стріляли, пов’язали таки живцем. Побили сильно та замкнули в льоху. Оповідав потім дозорець, що сам Ріхтер повідрубував їм голови сокирою від дров. А вночі вивезли всіх та закопали. Чи на лисій горі, чи на собачій стежці. Чи там, чи там - розстріляних ГПУ закопувало.
Досі нащадки не встановили пам’ятник цим героям.
Загалом в’язниця відіграла швидше позитивну, ніж негативну роль у згуртуванні нашої організації. Народжувалася якась субкультура УНСО, з’являвся свій фольклор, свій професійний сленг. У цей час народився марш УНСО, «Абхазький вальс» (марш закордонних частин УНСО). Останній було написано в Гальскому районі окупованої Абхазії, в селі Ган-Міхурі. Його наводжу тут повністю.
Десь на могилах розквітла калина,
Червоним цвітом вона розцвіла.
Там за морями моя Україна -
Рідна, кохана, квітуча земля.
Приспів
Чого наші могили забуті,
Чого квітів ніхто не несе?
І дівчата не плачуть у скруті,
І священик нас не пом’яне.
Мені сняться абхазькії ночі,
Бачу сірі мухурські дощі.
А прокинувшись знову, я хочу
В сині гори з стрільцями піти.
Приспів
Зустрічаю старих своїх друзів,
Та нема говорити про що.
Мої друзі лежать в синім лузі,
Їм земля покриває чоло.
Приспів
Що шукав тут? Цього я не знаю.
Ні грошей не нажив, ні майна.
Лиш зірки на ковнірах мя сяють -
То стрілецькая доля моя.
Приспів
Десь на могилах розквітла калина,
Червоним цвітом вона зацвіла.
Там за морями моя Україна -
Рідна, кохана, квітуча земля.
Звільнення пройшло теж оригінально. З камери мене привели в кабінет до слідчого. Там сидів ще якийсь тип у цивільному, від якого аж тхнуло КГБ.
- Якщо ви зараз напишете прохання про помилування, даю слово офіцера, прямо сьогодні ви будете звільнені.
Психологічно все було розраховано чітко. Мене привели з камери, де на вікні був так званий «баян» - ґрати, через які можна було тільки визначити, день на дворі чи ніч. А тут за вікном буяла весна, в скло стукала гілка квітучого каштана. На волю захотілось, аж серце защеміло.
Але ж, подумав, прохання про помилування - це вже є визнання вини. Бо за що милувати невинного? Тому відмовився. Ну що ж, сказав слідчий, витягаючи з шухляди якийсь папір, цього варто було сподіватися. Підпишіть постанову про ваше звільнення.
Я онімів - виявляється, це була остання спроба підвести під статтю. На другий день ми всі були на свободі. Проводжали нас шість офіцерів тюремної охорони, з яких лише один розмовляв українською мовою, адигеєць за національністю, що лише шість років жив в Україні.
Нас зустрічали друзі, одразу поїхали в ресторан, навіть не змивши тюремних «пахощів». Назавтра, прокинувшись удома, з важкою головою вирішив подзвонити сокамерникові Валерію Авраменко. Дізнатись, який у нього на свободі настрій.
Слухавку підняла його жінка. Вирішив пожартувати. «Ало, це квартира Авраменків? Говорить директор Лук’янівської в’язниці. Ваш чоловік, коли звільнявся, прихопив із собою ключі від камери. Це ж неподобство! Нехай негайно поверне. Не можемо камеру закрити, арештанти по коридору вештаються. Ще чого доброго хтось скаргу напише».
У слухавці почулися крики:
- Валерко! Ти що, дурний? Поверни негайно ключі! Ти хочеш, щоб знову посадили?
Слава Богу, Валерка гумор зрозумів і мститися мені не став.
РОЗДІЛ 8
Піт заощаджує кров.
Десять метрів шанців ліпше, ніж два метри могили.
Унсовське народне прислів’я
«Піду втоплюся у річці глибокій» - цю пісеньку на відомий бравурний мотивчик у 1994 році виспівували партизани по всій Волині, незалежно від їхніх політичних переконань та національностей. Восени 1997 року трохи перефразована - «Піду втоплюся у річці Кодорі», вона стала вельми популярною серед стрільців УНСО.
Здавалося, що всі федеральні та силові структури на Північному Кавказі поінформовано про переміщення великої кількості українських громадян малими групами в загальному напрямі на Грузію.
Дискусія з правоохоронцями в поїздах далекого та місцевого сполучення протікала вельми стандартно:
- А, хохол. Куди їдеш?
- В Грузію, сестра заміж виходить.
- Запрошення є?
- Нащо мені запрошення, по телефону запросили.
- Щось багато вас тут їздить, що у всіх сестри? Гроші є? Тоді давай.
- А як же я далі поїду?
- А це мене вже не турбує. Як сюди їхав, ніжками.
Слід відзначити, що дизель-поїзд (тепловоз із обшарпаними вагонами, які вже давно відслужили своє) можуть зупинити в чистому полі між Мінводами та Хасавюртом і викинути пасажира просто в руки чеченського пастушка-підлітка з автоматом на плечі.
Більш-менш безпечно по території Північного Кавказу вдається пересуватись хіба що на таксі, довіряючи водію оплату всілякого дорожнього здирства. Вже на наступній за Мінводами станції повно приватних таксі, водії яких, грузини та осетини, за якихось 20 долярів «з вітерцем» відвезуть вас до Тбілісі. Прикордонні та митні пости, вочевидь підкуплені, пропускають їх без будь-яких формальностей, ледь обмінявшись привітаннями.
Як майбутній командир «бригади
