Щоденник сотника Устима - Валерій Бобрович
Хлопці ночували в шпиталі. На ранок ми всі зустрілись у прийомному покої. Чекали більше години. Відчувалось, щось іде не так. Нарешті зайшов генерал-майор, начальник госпіталю: «Вибачте, хлопці, але з вашою госпіталізацією нічого не вийде. Вчора ввечері до мене зайшли двоє в цивільному, показали посвідчення, здогадайтесь якого відомства, та заявили, що й не такі, як я, вилітали з армії без пенсії, тож мушу закінчувати цю комедію, бо київський військовий шпиталь не є місцем для лікування недобитих бандерівців. Отож вибачайте, але нічого зробити не зможу».
Я попросив - хай хоч перев’язку зроблять, бо рана на руці вже набрала якогось зеленого підозрілого кольору. «Зверніться до будь-якої аптеки, гадаю, вам не відмовлять, а я нічого зробити не можу, зрозумійте, - в мене сім’я, діти».
Ну що ж, хоч почервонів, і то добре. Хоча справді, зробити він нічого не міг. Командний склад СБУ, всі ці полковники й генерали, заробляли свої погони ще в КГБ, в боротьбі з славнозвісним українським буржуазним націоналізмом. Ті ж, що прийшли в «контору» за незалежної України, мусять танцювати під дудочку керівництва або ж повилітають з роботи.
З цього часу почалися мої поневіряння з пораненою рукою. Куди тільки мене не возили: Львів, Городок, Івано-Франківськ, Коломия. І скрізь одна відповідь - операція дуже складна. Треба зібрати докупи двадцять два уламки, а це дуже складно.
Інколи охоплював відчай: вийти живим із такого пекла й уже тут, удома, в Україні, втратити руку. І тільки через три місяці я знову опинився в Києві, в інституті травматології. Тамтешні фахівці, оглянувши мою руку, заявили - якщо хтось і зможе зібрати вашу руку, то це тільки професор Крижанівський, завідуючий кафедрою військово-польової хірургії Київського медичного інституту. Якщо відмовить і він, більше не візьметься ніхто.
І ось настав вирішальний для мене день. У палату забіг невеличкий, жвавий рудий галичанин: «Ну що, де наш Кармелюк? Багато москалів завалив?» Ну все, думаю, принаймні ідеологічних розходжень у нас не буде. Він оглянув руку, подивився рентгенівські знімки і каже: «Все, мийте, брийте, готуйте до операції». «А коли операція?» - запитав я. «Та думаю, за годину й почнемо».
Загадкова людська психологія - я три довгі місяці благав Бога, щоб прискорив процес розв’язання проблеми з моєю рукою, а тут запанікував. Почав щось сюсюкати про завтра, а може, краще навіть узагалі з понеділка… «Ніяких завтра - негайно на стіл».
Уловити момент, коли я почну відключатися під дією анестезії, я так і не зміг. Через чотири години все було закінчено. Мої кістки прикрутили до двох металевих штирів. Настрій псували лише страшні болі, коли відходила анестезія, та думка про те, що через півроку руку знов доведеться різати, щоб зняти штирі.
Через два тижні я виписався з лікарні. Наближалися вибори в Верховну Раду, з огляду на це урядові кола робили все, щоб будь-що зменшити шанси нашої партії пройти в Верховну Раду. Під час проведення спортивного вишколу було спровоковано арешт одинадцяти членів нашої організації. За ґратами опинився і я. Нас намагалися звинуватити в найманстві. Довести це практично дуже важко. Існує закріплене постановою ООН визначення - комбатант. Комбатантами можуть бути цивільні особи - партизани, ополченці, добровольці, бійці організованих опору та учасники національно-визвольного опору. Їхня участь у збройному конфлікті буде правомірною, якщо їхні дії відповідають чотирьом основним вимогам: мають особу, відповідальну за дії своїх підлеглих; мають відповідні та помітні здаля відзнаки - форму одягу; відкрито носять зброю; виконують норми та принципи права та застосовують їх у період збройного конфлікту. Ці вимоги закріплено в Женевських конвенціях 1949 року, й ми дотримувалися всіх їх. Але 1977 року було прийнято 1-й додатковий протокол до Женевських конвенцій, згідно з яким найманець позбавлявся прав комбатанта та військовополоненого (ст. 47). Фактично це давало право чинити суд та розправу над ким завгодно лиш на підставі звинувачення в найманстві. Цей протокол підписала тільки Україна та ще кілька африканських держав.
США, Великобританія, Росія, та більшість країн світу цей протокол не підписали, позаяк він істотно обмежує права людини. Український же уряд, намагаючись догодити Москві, пішов далі, вносячи зміни в український кримінальний кодекс. Стаття 63-1 про найманство: вербування, фінансування, матеріальне забезпечення, навчання найманців з метою використання в збройних конфліктах інших держав або у насильницьких діях, на повалення державної влади, або порушення територіальної цілісності, а так само використання найманців - караються позбавленням волі на строк від трьох до десяти років. Участь без дозволу відповідних органів державної влади у збройних конфліктах інших держав з метою отримання матеріальної винагороди або іншої особистої вигоди - карається позбавленням волі на строк від п’яти до дванадцяти років.
Запитань виникає багато. Чому судять українця, що воює в складі азербайджанської армії, але хвалять українця, що воює з афганськими повстанцями на кордоні з Таджикистаном? І один, і другий підписали контракт, мають статус комбатанта. Сотні громадян України проходять службу в лавах французького іноземного легіону, приїжджають у час відпустки додому, ходять на танці у формі легіонера, й ніхто їх не переслідує.
З одним таким легіонером у мене відбулася цікава розмова. До нас у штаб УНСО серед білого дня в повній уніформі французького іноземного легіону прийшов простий український хлопець, що з села Мотовилівка Київської області. Про що ми з ним говорили - неважливо. Справа в іншому: я, нещодавно відсидівши в Лук’янівському СІЗО начебто за найманство, здивовано запитав: «Тобою не цікавилась міліція? Все-таки ходиш відкрито в іноземній формі?»
- Цікавився, наш дільничний міліціонер. Підходив, розпитував, скільки нам платять у легіоні та як туди можна потрапити, на яких умовах. Я вам дивуюся, пане курінний, невже ви не зрозуміли: доки легіон не зачіпає інтересів Росії, нам, українцям, турбуватись немає про що.
Скринька відчиняється просто - намагання догодити північному сусіду. Якщо в Москві стрижуть нігті, то за давньою холопською звичкою в Києві відрубують пальці. Проте, якщо уважно вивчити існуючі норми, то стане ясно: довести в суді, що той чи той чоловік є найманцем, практично неможливо. Бо під ці статті потрапляє Хемінгуей, лорд Байрон, бійці інтернаціональних бригад в Іспанії.
Отже, всі відомі процеси в другій половині ХХ століття закінчувалися винесенням вироків по статтях за кримінальні злочини: незаконне перетинання кордону, угон літака тощо. Звинуватити нас у чомусь подібному було важкувато, тому слідство затягувалось, проте й не припинялося. Ті, хто хотів нас засадити будь-що, абсолютно не переймалися інтересами держави. Вони бачили в нас
