Щоденник сотника Устима - Валерій Бобрович

Наведу лише один випадок. Під час одного з боїв у нашому тилу залишилася водокачка, в якій, судячи з вогню, було п’ять-шість автоматників. Звичайно, їх можна було б спробувати знищити вогнем з гранатометів. Але хто дасть гарантію, що один-два солдати не залишаться боєздатними й не завдадуть нам втрат. Кожний український стрілець був дорожчий курінному за всі грузинські, вірменські й азербайджанські гори разом узяті. Тож він вирішив залагодити справу миром. Через мегафон звернувся до оточених: «Хлопці, здавайтесь - ми українці!» З водокачки долинуло: «А чим доведеш?»

Було б верхом дурості висовуватися з укриття, ризикуючи потрапити під кулеметну чергу якого-небудь психопата. Довелося підняти над бруствером на багнеті мазепинку. З водокачки почулось: «Вань, а Вань, точно хохли. Давай здаваться, еті хоть морду біть не будуть». Обійшлося без крові.

У розпал чергової атаки до головного командного пункту ввалився ройовий Гонта. Збиваючи з себе пил, він нервово доповідав:

- Кулемети від безперервного вогню розігрілися. Рукою до люфи не доторкнутися. А москалі все пруть і пруть. Що робити?

Потягнувшись до хрусту в суглобах, сотник відповів:

- А ви поставте біля кулеметів цеберки з водою, мочіть в них ганчірки й охолоджуйте стволи. Ми ж не можемо обманути надії руськіх рєбят погібнуть за родіну.

РОЗДІЛ 6

У бою ви повинні бути непомітними та небезпечними, як граблі в траві.

Курінний Устим

Найбільше нам набридала батарея ротних мінометів. Росіяни розмістили їх за триповерховим будинком школи так, що ми своїми РПГ-7В ніяк не могли їх дістати. Допоміг випадок, точніше, збіг обставин. На протилежному від наших укріплень боці, прикриваючись будинками, маневрував танк Т-80. Він досить дошкульно обстрілював нашу оборону. На другий день поручник Байда засік російські переговори. Якийсь капітан, чи то Лісовий, чи то Лісіцин, істерично волав на весь ефір: «Я відмовляюсь атакувати втретє. Це не грузини, це або українці, або якісь найманці з Західної Європи».

Ми засікли хвилю. Наступного дня, з’ясувавши квадрат, з якого били російські міномети, сотник Устим вийшов в ефір російською мовою, й від імені капітана Лісового почав кричати, що у квадрат 14 (розташування російської мінометної батареї) прорвались українські автоматники. Треба негайно накрити їх вогнем. Наш старий знайомий, танк Т-80, зреагував миттєво: розвернув башту і врізав по своїх мінометах. Їхній вогонь відразу ж вщух, а ефір загус від російського мата. Танкістів крили вздовж і впоперек. Явно розгубившись, вони підставили свій бік, а наші хлопці, під керівництвом ройового Рути, першим же пострілом з ПТУРса підпалили цю обридлу залізну коробку. Горіла вона як сніп соломи. Ніколи раніше не міг собі навіть уявити, що залізяка може так палати, але, як казав поет: «Життя триває, точиться війна».

Незважаючи на постійні вимоги сотника, підкріплення нам не давали, а на третій день боїв припинилось постачання продовольства та боєприпасів. Сотник на машині, яка на той час лише загальними обрисами нагадувала «Волгу», по прострілюваній дорозі прорвався до штабу корпусу. Там його знову нагодували «завтраками», пообіцявши все, але не зараз, а найближчим часом - може, завтра, може, післязавтра. Пересварившись із командуванням і набивши машину тим, що вдалося вирвати в інтендантів, Устим уже в темряві повернувся до Шроми. Перед від’їздом оголосив ультиматум: якщо до завтра не буде підкріплень, о 18:00 він почне виводити УНСО зі Шроми.

Ситуація справді складалася неприємна. Противник пристрілявся, а наша система оборони не давала нам змоги для маневру, тож нас досить влучно накривали вогнем. Стояла страшенна спека, не було води, але доставити щось вдень або винести поранених, яких у нас було до 20 чоловік, було майже неможливо. Ситуацію можна було змінити, зробивши кидок вперед, але це було неможливо через брак особового складу, боєприпасів і повну відсутність важкого озброєння. Аби врятувати людей, залишався єдиний вихід - вивести підрозділ з міста.

Труднощі полягали в тому, що треба було відірватися від противника, винести озброєння, поранених і при цьому звести втрати до мінімуму. На нараді вирішили о 17:40 відкрити вогонь з усіх видів зброї, імітуючи підготовку до наступу. З гранатометів РПГ-7 випустити всі снаряди, залишивши по два про всяк випадок, і під вогневим прикриттям почати поройовий відступ. При цьому один рій відступає, закріплюється й прикриває другий, потім третій.

На жаль, поетапний відступ пройшов не так гладко, як хотілося. Росіяни нас випередили на дві години. О 16:00 почався масований обстріл наших позицій - били міномети й установки «град».

Уже другий тиждень у нас було напружено з продовольством. Але того дня поталанило: в одному з будинків хлопці знайшли мішок з кукурудзяним борошном. Гонта з Явором напекли перепічок, і весь загін, окрім спостерігачів і кулеметників, зібрався на камбузі, де, не звертаючи уваги на обстріл, який дедалі посилювався, насолоджувалися цими ласощами. У розпалі хлібної оргії до саклі увірвався розлючений сотник:

- Ви що, зовсім здуріли? Це ж треба, за такого обстрілу зібратися в одному місці! Та вас же всіх одним снарядом накриють! Негайно розосередитись!

Незадоволено бурмочучи й обпікаючи гарячими перепічками руки до пухирів, стрільці порозбігались по своїх бойових позиціях.

Сотник Устим

- Обстріл посилювався, від вибухів тремтіло повітря. Над нашими становищами повисла хмара куряви та вогню, здалеку здавалося - ніщо живе вижити там не зможе. Витримати такий обстріл найважче психологічно. Страх смерті, помножений на неможливість завдати удар у відповідь. Страх - природна реакція людини на реальну небезпеку, пов’язану з загрозою смерті. Але виявлятися він може по-різному. Інколи під впливом страху можна врятувати людину, в іншому випадку - прискорити її загибель. Буває, страх паралізує людину. У свідомості виникають десятки варіантів дій, але жодний не здається правильним. У такий критичний момент багато що, коли не все, залежить від командира. Голосно й чітко віддати наказ, визначити дії стрільця, його місце в бою - й розгубленість минає. Підтвердити це можу з власного досвіду.

У проміжку між вибухами я почув якісь крики. Обернувся.

За невеличким бордюром, намагаючись втиснутися в асфальт, лежав, скоцюбившись, стрілець Андрій. Над ним, розмахуючи автоматом і копаючи його ногами, репетував ройовий Рута: «Вставай, падлюко, - застрелю!» Придивившись до Андрія, я зрозумів - всі погрози марні, настав цілковитий психологічний параліч. Він може тут на асфальті прийняти смерть, але з місця не зрушить. Шкода стало хлопця - криком та погрозами з цього його стану не вивести.

Я підійшов ближче. Зняв з плеча польову сумку - на той час у ній була тільки книжка «Діти Арбату», її я