Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР - Вахтанг Теймуразович Кіпіані

Знайти публікації чи бодай окремі згадки, які дозволили б вирахувати, звідки поширилася легенда про те, що лауреат Нобелівської премії 1972 року, колишній керівник Міжнародного ПЕН-центру Генріх Бьолль нібито був ініціатором (в іншій інтерпретації — «підтримав») висунення Стуса на найвищу літературну премію, нам не вдалося. Проте можна витворити асоціативний ряд — Бьолль докладав чимало зусиль для порятунку колег по перу, які потерпали від комунізму у країнах Варшавського пакту, на захист Стуса виступав щонайменше двічі. Чому б йому і не посприяти за «нобелівку»…

Двадцять сьомого грудня 1984 року видатний письменник разом із колегами, німецькими літераторами Зіґфрідом Ленцом і Гансом Вернером Ріхтером (стимулював цей процес радянський вигнанець Лев Копєлєв, якому надавала матеріали Анна-Галя Горбач), надіслав тодішньому генсекові ЦК КПРС Костянтину Черненкові телеграму, у якій ішлося про незадовільний стан здоров’я поета («…що й так уже був загрозливий, а тепер ще погіршився… набрякають очі, постійно підвищена температура, пухнуть ноги, біль серця і нирок. Це може бути туберкульоза нирок, яку можна лікувати тільки в нормальній лікарні»). Звучала і пряма вимога звільнити українського дисидента.

На звернення Нобелівського лауреата з Москви не було жодної відповіді. Це Бьолля не здивувало: «Як президент Міжнародного ПЕН-клюбу я вислав впродовж 14–15 років десятки телеграм до радянських властей, до посольств, до спілок письменників — і ще ніколи не дістав жодної відповіді. Виходить, що це зовсім безглуздо, а однак треба це робити, аби звернути увагу на певну особу. Я ще ніколи не дістав жодної відповіді, навіть від моїх колег зі Спілки [радянських] письменників, з якими почасти особисто знайомий…»

Можна припустити, що однією з підстав для виникнення легенди стало телефонне інтерв’ю Генріха Бьолля німецькому радіо, датоване 10 січня 1985 року, яке неодноразово передруковували у пресі. У мікрофона — журналістка радіо Західної Німеччини пані Мертесгаймер.

МЕРТЕСГАЙМЕР. У чому полягає злочин Стуса, чому його так суворо карають?

БЬОЛЛЬ. Його так званий злочин полягає в тому, що він пише свої поезії по-українськи, а це інтерпретують як антирадянську діяльність… Стус пише свідомо по-українськи. Це єдиний закид, що мені відомий. Навіть не закид у націоналізмі, що також легко застосовують, а виключно на підставі української творчості, що трактують як антирадянську діяльність.

Кореспондентка далі питає письменника: чи більша поінформованість про в’язня «охоронятиме» його від нових репресій?

БЬОЛЛЬ. Нещодавно вийшло дві збірки з поезіями Василя Стуса в гамбурзькому видавництві. Ці публікації здійснено з ініціативи товариства «Орієнт-Окцидент». Більша поінформованість про нього допомогла б йому безперечно, бо він справді в дуже важкому становищі, якщо згадати, що він уже дванадцять років перебував у таборах і на засланні, а після заслання його одразу запроторили знову до табору. Сподіваймося, що якогось дня не прийде вістка, що все було запізно.

Нобелівський лауреат Бьолль помер у Кельні 16 липня 1985 року — за півтора місяці до загибелі Василя Стуса.

В архіві «Смолоскипу» зберігаються скрипти й кількох передач «Радіо Свобода», де йшлося про трагічну долю поета:

22.07.1985 р. Автор Кирило Ростислав. Генріх Бьолль в обороні Василя Стуса (3 арк.).

06.09.1985 р. Автор Юрій Маєрник. З приводу смерті Василя Стуса (4 арк.).

06.09.1985 р. Автор Надія Світлична. Над труною Василя Стуса (1 арк.).

Але у жодній з програм немає згадок про «нобелівську ініціативу», Бьолля, якихось інших осіб.

Запитання третє. Що конкретно було зроблено «Міжнародним комітетом для осягнення літературної нагороди Нобеля Василеві Стусові 1986 року»?

Варто зауважити: про діяльність комітету нам відомо лише з лічених публікацій самих комітетників.

З дописів Оксани Керч виходить, що роботу скеровували в двох напрямках — видання перекладів вибраних поетичних творів Василя Стуса англійською мовою та «найширшої популяризації імени нашого поета в світі. При цьому шляхом рекомендації кандидатури нашого поета до Нобелівського комітету при Шведській Академії».

Першу ціль реалізували збиранням коштів. На звернення у пресі відгукнулися: відділ Об’єднання Жінок Організації Оборони Чотирьох Свобід України (Філадельфія), Ярослава Томич (Ютика), Світлана Кузьменко (Торонто), Андрій Стецюк (Чикаго), Михайло Михалюк (Філадельфія), кредитний кооператив «Будучність» (Детройт), кооператив СУМА (Йонкерс), Спілка українців-католиків «Провидіння» (Філадельфія), кредитний кооператив Святого Йосафата (Торонто), кредитний кооператив Гамільтон, Українська національна кредитна спілка (Монреаль), «Самопоміч» (Нью-Йорк), «Українська щадниця» (Філадельфія), Український федеральний кредитний кооператив (Рочестер), Ніна Міхалевич (Філадельфія), Українське об’єднання письменників «Слово» в Канаді, Український кредитний кооператив (Реджайна), Український кредитний кооператив «Карпатія» (Вінніпеґ), Іван Кусень (Філадельфія), Ірина Іванчишин (Нью-Йорк) та інші жертводавці.

Зі слів Оксани Керч відомо, що «Міжнародний комітет…» поширив понад сто листів з проханням написати рекомендаційні листи до Швеції «одною з европейських мов, виключаючи слов’янські». Відтак епістоли до Стокгольма на підтримку Стуса надіслали Наукове товариство ім. Тараса Шевченка (Ярослав Падох, Леонід Рудницький), поетка Ганна Черінь, професор Володимир Жила, доктор Богдан Стебельський, доктор Ольга Вітошинська, магістр Аріядна Стебельська.

На початку вересня 1985 року Стуса не стало. Ще одна витримка зі щоденника «Америка»: «Комітет не був песимістом навіть тоді, коли прийшла страшна вістка з пермського табору, що наш кандидат Василь Стус не живе… Ми написали листа до шведського короля… Ми просили короля помогти нам у випадку, коли ув’язнений поет, що заслуговує на нагороду, не витримав фізичних знущань, а ми ставили його кандидатуру тоді, коли він жив. З королівської канцелярії листа переслали в Нобелівський комітет, секретар якого Лярс Гіленстен відповів, що ця установа не підпорядковується ні королю, ні державі і вони не можуть задовольнити прохання, оскільки правильник Академії “такого випадку не передбачає”. І навіть надіслали примірник статуту нагороди».

Сам Василь Стус не знав про торонтсько-філадельфійську ініціативу і тим більше не міг отримувати жодної телеграми до табору з інформацією ні про номінування (хоча спроба зробити це могла бути цілком успішною — якби про це повідомили його родину і далі через побачення), ні тим більше «лауреатство» (якого не було в принципі), але важкий стан його здоров’я не дозволяв чекати так довго…

Знаючи про це, комітетники не мали права відкладати «осягнення нагороди Нобеля» на наступний 1986 рік, а повинні