Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР - Вахтанг Теймуразович Кіпіані

23. Poet, rights activist Stus died of emaciation following long illness. // The Ukrainian Weekly. — 1985. — September 15.

24. Vasyl Stus Finally Finds Freedom in Death. // America. — Philadelphia. — 1985. — September 16.— № 148…

Прикметно, що в усіх цих матеріалах не знайти жодної згадки про діяльність «Міжнародного комітету для осягнення літературної нагороди Нобеля Василеві Стусові в 1986 році». Але, судячи з усього, Оксана Керч не вважала свою місію провальною, бо в одній зі статей чорним по білому написала: «…досвідом нашого комітету ми радо поможемо іншому кандидатові на Нобелівську премію…».

Прикро, але практично в той самий час, коли група відомих інтелектуалів займалася відвертим прожектерством, голова Закордонного представництва Української Гельсінської групи Надія Світлична, маючи підготовлену на основі авторських рукописів (!) книжку «Палімпсести», ходила по колу з простягнутою рукою, шукаючи незрівнянно менші гроші на першодрук унікального видання.

Що вже казати, коли презентація «Вибраних віршів», літературний вечір у Торонто з нагоди виходу книжки, відбулася аж 15 квітня 1989 року, тобто через три з половиною роки після смерті поета…

Вахтанг Кіпіані

Четвертого вересня 1984 року поета Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у житловій камері бараку колонії особливо-суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Бездиханне тіло поета Стуса — у карцері, у цей самий день, роком пізніше. «Серце не витримало, з кожним може бути…» — передають слова табірного гебіста.

Ми маємо право не вірити: у невипадковість страдницького життя та випадковість смерті.

Місцем вічного спокою Юрка та Василя призначили маленький цвинтар при дорозі у селі Копально-Борісово.

«Особливо небезпечні державні рецидивісти» за «найгуманнішими в світі» радянськими законами не мали права навіть на скромний обеліск, не кажучи вже про людський хрест.

Тільки дерев’яні стовпчики із номерами. У Литвина — сьомий, у Стуса — дев’ятий…

Але вже через кілька років друзі та рідні перевезли їхні тлінні рештки додому. Вони знову поховані поруч — на Байковому цвинтарі у Києві. Нехай ця стаття буде, як кажуть у діаспорі, нев’янучим вінком на їхню могилу.

Стуса та Литвина багато що об’єднувало: хист, оголена поетична та громадянська реакція на несправедливість світу, врешті-решт, членство в Українській Гельсінській групі. Не кажучи вже про арешти, суди, тюрми й заслання. І зрештою, смерть. У цьому теж є знак з небес, бо це сталося в один день.

Але Юрка та Василя об’єднує не тільки спільність трагічної долі. В їхньому житті певну роль зіграв молодий тоді адвокат Віктор Медведчук.

Першим уголос заявив про те, що мораль і Медведчук — речі несумісні, — здається, Євген Сверстюк. Філософ і дисидент мав на увазі ненормальність ситуації, коли державну місію покладено на людину, яка нав’язує суспільству вовчі закони, має подвійне дно, є циніком і фарисеєм.

На жаль, у масовій свідомості слова глибокого й вимогливого Сверстюка трансформувалися в обивательську формулу «Медведчук засудив Стуса». Ці слова стали популярним звинуваченням, і їх вряди-годи кидають у маси з високих трибун.

У кожного є своя відповідальність перед Богом і сумлінням за зроблене на цьому світі. У Віктора Медведчука — так само. Керівник Союзу адвокатів України, заслужений юрист України і, зрештою, кум самого Путіна не заслуговує на якийсь захист. І, звісно, мова не про це. А про те, чи справді правильно звалити всю відповідальність за трагедію поета Стуса на одну — хай огидну й одіозну — постать.

Поет підписав собі вирок ще 4 вересня 1965 року, коли на прем’єрі «Тіней забутих предків» закликав підвестись усіх, хто виступає проти арештів інтелігенції, і попередив про відновлення сталінізму. Йому цього не пробачили — спершу втратив місце в аспірантурі та взагалі в українській літературі.

Арешт у січні 1972 року — це кінець першого акту життєвої трагедії. Мордовія, заслання на Колиму, вимушене сусідство з матоязичним кримінальним російським світом, принизливі обшуки, перлюстрація листів до коханої дружини і малого Дмитрика, спроби фізично «провчити» — це все «этапы большого пути», це все сторінки ще не виписаної як слід трагедії Василя Стуса.

До чого ж тут Медведчук? У 1965-му, коли Стус і В’ячеслав Чорновіл «зривали» прем’єру (до речі, Сергій Параджанов згодом розцілував їх за чесний і сміливий вчинок), Вітє, що виховувався у родині політзасланця (за однією версією — батько був членом ОУН, інші кажуть — шуцман), було усього дев’ять років. У 72-му він ще вчився у школі і ще не вступив на юридичний факультет Київського університету. Отже, міг хіба чути про арешти якихось «антирадянщиків».

Віршів і літературно-критичних розвідок Василя Стуса майбутній адвокат Медведчук тоді не читав і не міг читати — їх після 1966 року у Радянському Союзі не публікували. Єдину на той момент збірку «Зимові дерева», без згоди автора, надрукували 1970 року за кордоном.

На палітурці було вказано, що це зробило брюссельське видавництво «Література і мистецтво», а насправді книжка побачила світ у Лондоні, у «бандерівському» видавництві.

Уперше долі Медведчука та Стуса перетнулися, ймовірно, влітку 1980 року, коли Віктор Володимирович працював пересічним київським адвокатом, а Василь Семенович перебував у камері слідчого ізолятора КГБ на вулиці Володимирській.

Чотирнадцятого травня 1980 року Стус був заарештований співробітниками слідчого відділу Управління КГБ по м. Києву та Київській області за звинуваченням в «антирадянській агітації та пропаганді».

Прощаючись з дружиною Валентиною, Стус сказав, що не братиме участі в попередньому слідстві й суді, відмовляється від адвоката [! — В. К.], не звертатиметься до вищих касаційних інстанцій, погодиться свідчити лише за умови відкритого судового процесу та участі міжнародних правозахисних інституцій, включно зі Світовим конгресом вільних українців.