Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР - Вахтанг Теймуразович Кіпіані
І, нарешті, один із чільних популяризаторів спадщини українських дисидентів, політв’язень брежнєвсько-горбачовських часів Василь Овсієнко подає, так би мовити, канонічну версію цієї історії: «27 серпня [1985 р.] — це за пізнішими розповідями Бородіна — Стус узяв книжку, поклав її на подушку своїх верхніх нарів і, зіпершись на них ліктем, так читав. Це не сподобалося наглядачеві Руденку — дуже недоброму хлопцеві з Молдавії родом, котрий, однак, часом послуговувався українськими словами. Він зауважив Стусові, що той «порушив форму заправки постелі», — а тоді вже сісти, чи, не дай Боже, лягти на койку до відбою було категорично заборонено. Стус озвався на те спокійно, поправив подушку і вибрав іншу, «дозволену» позу. Однак назавтра виявилося, що Руденко з черговим помічником начальника колонії старшим лейтенантом Сабуровим та ще з кимось із наглядачів склав рапорт, що Стус у неналежний час лежав на нарах, та ще й у верхньому одязі. Брехня була очевидна. Тож Василь, збираючись до карцеру, сказав Бородіну, що оголошує голодівку. «Яку?» — спитав Бородін. «До кінця».
Його доля, мабуть, уже була вирішена: не закатували б за цим разом, то за другим. Ми тоді ще не чули — навряд чи й Василь чув, — що його творчість висунуто на здобуття Нобелівської премії. Щоправда, ми не раз між собою говорили про неї, згадуючи, що в кінці 70-х років ішлося про присудження премії засновникам Московської та Української Гельсінських груп. Цей геніальний винахід, на жаль, не був достойно оцінений Нобелівським комітетом — яка то була б підтримка правозахисному рухові…
[Юрій] Литвин обмірковував, як би від української групи написати подання на присудження її Ліні Костенко за «Марусю Чурай». Коли я сказав про це Василеві, він засумнівався, чи дотягує цей роман того рівня, надто що в нім є антихристиянські, як він сказав, випади. Як би там не було, — кремлівська банда знала все і не могла допустити, щоб нобелівський лавріят сидів за ґратами. Такого не допускав навіть Гітлер: він випустив одного свого в’язня, коли йому присудили Нобелівську премію. Горбачов же вирішив убити його ще до присудження… Захисники Горбачова скажуть, що він, скоріше всього, й не чув про Стуса. Але я певен, що наші справи розглядалися і вирішувалися на найвищому рівні…» («Світло людей», Київ, 1996).
Для початку демістифікуємо один реальний історичний факт. Василь Овсієнко пише: «Гітлер… випустив одного свого в’язня, коли йому присудили Нобелівську премію». Справді, лауреатом Премії миру у 1936 році було обрано німецького публіциста Карла фон Осецького, який у той час перебував у концтаборі. Серед тих, хто підписав петицію на його підтримку, були Альберт Ейнштейн і Томас Манн, Ромен Роллан і Анрі Барбюс.
Вістку про нагородження Осецький зустрів у в’язничній лікарні. Закордонний паспорт йому так і не видали, хоча влада заявляла, що він зможе поїхати по премію, якщо забажає. «Темники» Геббельса заборонили пресі навіть згадувати про лауреатство Осецького. У травні 1938 р. літератор-антифашист помер у лікарняній палаті, так і не торкнувшись медалі з профілем Нобеля. Отже, Гітлер «випустив на свободу» свого політв’язня досить умовно.
З вищенаведених цитат можна виснувати, що автори численних публікацій, розходячись у нюансах і обставинах, загалом погоджуються із самим фактом висунення, наявністю достатніх підстав для відзначення Василя Стуса найпрестижнішою світовою премією в галузі літератури і безумовної невипадковості таємничої смерті поета.
Головне «послання» таких матеріалів — страдницький шлях і літературний хист Стуса мусили б бути поціновані ще за життя, — і «нобелівка» в цьому сенсі видається чи не найадекватнішою оцінкою українського генія.
Літературні критики — в Україні і поза Україною (йдеться про тих, хто заглиблений у вітчизняний літературний процес) — визнають, що Стус був наймасштабнішою постаттю в українській поезії другої половини, а може, й цілого ХХ століття.
За життя (1938–1985) про це практично ніхто не казав уголос. По-перше, боялися — передусім ті, хто знав справжню ціну Стусовому слову: колеги по цеху, українські письменники та літературознавці, професійні мовчальники 1970-х. По-друге, сучасники практично не мали можливості читати твори Стуса — остання прижиттєва публікація його поезій у Радянському Союзі була у журналі «Донбас» на початку 1966 року.
Наступна — через понад тридцять років (1989) у газеті «Молодь України». Але ті люди, яких доля пов’язувала зі Стусом, не могли не визнавати велич цієї постаті.
Михайло Хейфець, товариш-співтабірник з мордовського періоду ув’язнення, щойно вийшовши з табору і діставшись на Захід, написав: «В українській поезії більшого немає…»
«…З усіх можливих героїзмів за наших умов існує тільки один героїзм мучеництва, примусовий героїзм жертви. Довічною ганьбою цієї країни буде те, що нас розпинали на хресті не за якусь радикальну громадську позицію, а за самі наші бажання мати почуття самоповаги, людської і національної гідности» (Василь Стус. Відкритий лист до Івана Дзюби, 1975).
Завдяки надзусиллям родини поета, тільки у 1990-х роках було видано повне зібрання творів Василя Стуса — у шести томах (дев’яти книгах). Можна тільки дивуватися багатющій спадщині автора, який більшу частину творчого періоду життя провів за ґратами.
Починаючи журналістське розслідування цієї справи, розбираючи завали інтерпретацій, «не фактів» і навіть вигадок («антифактів»), треба було б спершу спертись на низку тверджень, які не викликають сумніву і різночитань.
Отже.
1. У заповіті шведського мільйонера і мецената Альфреда Нобеля вказано, що щороку з грошей Фонду Нобеля присуджується премія «особі, яка в галузі літератури створить видатний твір ідеалістичної спрямованості».
2. Посмертне присудження — згідно з регламентом премії — можливе за умови, якщо претендент був живий на момент оголошення про лауреатство, яке зазвичай відбувається у жовтні, але помер до 10 грудня, дати вручення нагороди. Наприклад, так було 1931 року — переможець, шведський поет Ерік Карлфельдт, пішов із життя напередодні
