Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР - Вахтанг Теймуразович Кіпіані

Ми брали на роботу папірчики з іншомовними словами, щоб вивчати їх (Стус володів німецькою, англійською, читав усіма слов’янськими, вивчав з допомогою естонця Марта Ніклуса французьку). Папірці відбирали.

Виводячи на роботу, заведуть у свою «діжурку» — і роздягайся догола. Перемацають кожен рубчик, заглянуть у кожну складку тіла. Як тепер чую зболений голос: «Лапають тебе як курку…» Такої репліки було досить, щоб загриміти в карцер.

Особливо пильнували, коли наближалося побачення. Якщо в КГБ вирішили не надавати побачення, то позбавити його — справа техніки: наглядачам дається завдання знайти порушення режиму. Говорив через кватирку з сусідньою камерою. Не виконав норму виробітку. Оголосив незаконну голодівку.

Начальник режиму майор Федоров особисто виявляв пил на полиці. Той же Федоров покарав був Баліса Ґаяускаса за те, що «в розмові не був відвертим». А якби відверто сказав, що про нього думаєш, — був би ще більшим порушником режиму.

Стус мав лише одне побачення в Кучині. Коли вели на друге — він не витримав принизливої процедури обшуку і повернувся в камеру.

Василя особливо почали «пресувати» з 1983 року. На його день народження, тобто на Різдво Христове, зробили обшук. Забрали рукописи.

Стус кличе чергового, майора Ґалєдіна, щоб повернули рукописи або склали акт про вилучення.

— А хто взяв?

— Отой новий майор, не знаю його прізвища. Отой татарин.

Складено рапорт, що Стус образив національну гідність майора Ґатіна. Хоч він справді яскраво виражений татарин, але, мабуть, уже записався до вищої раси — «великого русского народа». Стуса кидають у карцер. Одночасно кинули в карцер і естонця Марта Ніклуса:

— Стус, где ты?

— У якійсь душогубці імені Леніна-Сталіна! І Ґатіна-татарина!

У коридорі вмикають гучномовця.

Згодом Василь на роботі, енергійно закручуючи механічною викруткою ґвинтики, імпровізує: «За Леніна, за Сталіна! За Ґатіна-татарина! За Юрія Андропова! За Ваньку Давиклопова! І зовсім помаленьку за Костю, за Черненку. Бо як ти його в риму вбгаєш?»

Я чув, як Стус розмовляв з кагебістом Ченцовим Володимиром Івановичем:

— Кажете, що поклали мої рукописи в склад за зоною. Та я знаю, що ви хочете, щоб від мене нічого не залишилося, як я загину… Я вже не пишу свого, тільки перекладаю. То дайте мені можливість хоч щось завершити…

Хто міг у неволі не писати — тому було легше. Митець же, казав мій співкамерник Юрій Литвин, схожий на жінку: якщо він має творчий задум, то мусить розродитися твором. І як матері тяжко бачити, що нищать її щойно народжену дитину, так і митцеві, коли нищать його твір. А ще коли виривають ту дитину з утроби недоношеною і топчуть брудними наглядацькими чобітьми…

У лютому 1983 року Стуса запроторили в одиночку на рік. Коли він вийшов звідти, то нас із ним звели у 18-й камері десь на півтора місяця.

Я перечитав його саморобний грубий зошит у блакитній обкладинці (без назви) з кількома десятками віршів, написаних верлібром, та зошит у клітинку з перекладами 11 елегій Рільке. Тоді я був у тяжкому фізичному стані і не спромігся вивчити жодного вірша. Та й не сподівався, що нас так швидко розведуть.

У листах від 12 вересня і від грудня 1983 року Стус називає ту збірку «Птах душі» і пише, що в ній близько сорока віршів 6, а в листі від 1 лютого 1985 року пише про сто віршів. «А 50 іще визрівають у чернетках» 7. А ще пише: «…горить мені в душі така збірка “Страсті по Вітчизні”» 8.

«Переклав «Елегії» Рільке — це біля 900 рядків поетичного надзвичайно тяжкого тексту» 9.

Той «Птах» не вилетів з-за ґрат. І не тішмо себе солодкою казочкою, що рукописи не горять.

Михайлина Коцюбинська писала: «…дерево поезії Стуса — з обтятою біля верхівки кроною…» 10.

Це ще один злочин російського імперіалізму проти української культури. З п’яти Стусових кучинських років залишилося сорок п’ять листів, кілька віршів і текст, названий у виданнях «З таборового зошита». Ці шістнадцять клаптиків дрібно списаного конденсаторного паперу десь на початку 1983 року співкамерник Баліс Ґаяускас передав на побаченні дружині Ірені Ґаяускене разом зі своїми рукописами. У книжці це дванадцять сторінок тексту, але їхня вибухова сила була така потужна, що погубила й самого Василя.

Я вважаю, що однією з причин його знищення була поява на Заході цього тексту.

Друга причина — клопотання про висунення його творчості на здобуття Нобелівської премії 1986 року. Вірші Василя Стуса публікувалися кількома мовами. Світ бачив рівень таланту українського поета не крізь призму дисидентства, а як мистецьке явище.

У моїх давніших публікаціях сказано, що ніби висував творчість Стуса на здобуття Нобелівської премії Генріх Бьолль, лауреат 1972 року і президент Міжнародного ПЕН-клубу (1971–1976, він помер 16 липня 1985 року). Бьолль справді щонайменше двічі виступав на захист Стуса. Так, 24 грудня 1984 року він разом з німецькими письменниками Зіґфрідом Ленцом і Гансом Вернером Ріхтером надіслав телеграму тодішньому генеральному секретареві ЦК КПРС Костянтину Черненкові про загрозливий стан здоров’я В. Стуса. Відповіді не було.

10 січня 1985 року Генріх Бьолль дав інтерв’ю німецькому радіо про Василя Стуса. Воно було передруковане в пресі. Але документа про висунення на Нобелівську премію не існує, ніде про нього згадки не виявлено.

Кремль тоді мав доволі клопоту з нобеліянтами Олександром Солженіциним (1970), якого мусив викидати за кордон (13 лютого 1974 р.), та Андрієм Сахаровим (1975), якого з початком Афґанської війни депортували в Ґорький (22 січня 1980 р.) і тримали там під домашнім арештом.

У Кремлі знали, що Нобелівська премія, згідно з її статутом, присуджується тільки живим,