Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР - Вахтанг Теймуразович Кіпіані
Харчування наше коштувало 24–25 рублів на місяць, вода іржава та смердюча.
Ми стрижені, увесь наш одяг зі смугастої тканини. Побачення нам належалося одне на рік, пакунок до 5 кг — один на рік після половини терміну, та й тих старалися позбавити. Дехто з нас роками не бачив нікого, крім співкамерників і наглядачів.
Робота — прикручувати до шнура праски детальку, в яку вкручується лампочка. Робота не важка, але її багато: невиконання норми, як і будь-яке порушення режиму, каралося карцером, позбавленням побачення, пакунка, ларка (щомісяця дозволялося додатково купити продуктів на чотири-шість рублів).
«Злісних порушників режиму» карали ув’язненням в одиночці на рік, переведенням у тюрму на три роки. За генерального жандарма Андропова, 1983 року, до Карного кодексу було введено статтю 183—3, за якою систематичні порушення режиму каралися додатковими п’ятьма роками ув’язнення — уже в кримінальному таборі. Так що відкривалася перспектива довічного ув’язнення, а надто — швидкої розправи руками кримінальників.
Проте найтяжче було витримувати психологічний тиск. Якщо в сталінські часи, коли винищувалися цілі категорії населення, непридатні для будівництва комунізму, кинутою на перетворення в табірний пил людиною влада більше не цікавилася, то в наш час винесений судом вирок не був остаточним.
У наш час уже рідко хто потрапляв у політичні табори «нізащо». Це були активні люди, які, звільнившись, могли повстати знову. Тому влада пильно стежила за кожним, визначала значущість особи, її потенційні можливості — і відповідно до неї ставилася. Це була свого роду експертиза: вивчали тенденцію розвитку (чи занепаду) тієї чи тієї особи і вживали превентивних заходів, щоб з неї не виросло більшої для держави небезпеки.
З цього погляду український поет Василь Стус справді становив особливу небезпеку для російської комуністичної імперії, яка маскувалася назвою СРСР.
Стус, разом з іншими правозахисниками, справді підривав комуністичний тоталітарний режим, який лицемірно називався радянською владою.
І ця імперія таки впала — вичерпавши свої економічні можливості, не витримавши воєнного протистояння із Заходом, зазнавши ідеологічного краху.
Ми боролися на цьому фронті — ідеологічному — і перемогли. Я не схильний перебільшувати нашу роль у цьому падінні. Одного разу в Києві побував лідер Литовської Гельсінської групи Томас Венцлова — то він сказав, що дисиденти були тією мишкою, без якої дід, баба, внучка, собачка Жучка, кішка Мурка не вирвали б ріпку…
Відбувши п’ять років ув’язнення в Мордовії та три роки заслання в Магаданській області, Василь Стус був удруге заарештований 14 травня 1980 року, під час «олімпійського набору»: Москву і Київ, де мала відбутися частина ігор, очищали від небажаних елементів, у тому числі від решти дисидентів, що гуртувалися в Гельсінських групах.
Стус після першого ув’язнення втримався в Києві лише вісім місяців. Тоді жартували, що дисиденти бувають трьох видів: до-сиденти, сиденти і від-сиденти — вони ж знову до-сиденти.
Про свою готовність вступити до Групи, попри дещо критичне до неї ставлення, Стус неодноразово писав із заслання з жовтня 1977 року. Однак його прізвище кияни обачно не ставили під документами Групи. Та коли Стус у серпні 1979 року повернувся до Києва, втримати його вже не міг ніхто: навіть 75-річна вціліла поки що Оксана Яківна Мешко поглядала на його постать знизу вгору.
«У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забране — крихт я не потребую…
Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною — і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло — за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас…» 4
«Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину» 5.
Зі стандартним вироком десять років таборів особливого режиму, п’ять років заслання та з «почесним» титулом «особливо небезпечний рецидивіст» Василь Стус прибув у Кучино в листопаді 1980 року. Тут його пильнували особливо ретельно. З Уралу йому вдалося відіслати в листах до дружини лише кілька віршів.
На особливому режимі дозволялося писати один лист на місяць. Так уже його вилизуєш, а таки знайдуть «недозволену інформацію», «умовності в тексті», або просто — лист «підозрілий за змістом». І конфіскують. Або посилають того листа на переклад у Київ, а потім вирішують, чи його відсилати. Пропонували: «Пишіть російською — швидше дійде». А як це дружині, рідній матері чи дитині писати чужою мовою?
Одержувати листи можна було від будь-кого, проте насправді віддавали тільки деякі листи від рідні. В останні тижні життя Василеві надійшла телеграма від дружини про народження онука Ярослава (18 травня 1985 р.). Майор Снядовський викликав Стуса в кабінет, привітав і зачитав частину телеграми, але в руки не дав: недозволена інформація. Це дуже обурило Стуса.
Обшуки. Їх проводили два-три рази на місяць, але були періоди, що обшукати в’язня могли кілька разів на день — аби познущатися. У камері можна було тримати п’ять книжок, брошур і журналів, разом узятих. Решту — винось до каптьорки.
А кожен передплачує журнали, газети, намагається над чимось працювати, хоч би вивчати іноземну мову. Це вже
