Спогади. Том 2 - Карл Густав Еміль Маннергейм

між уже наявними й доволі невдало розташованими заводами, але рішення про іноземну допомогу не ухвалила. А отже, підсумком зусиль Ради оборони в цій сфері став цілком вітчизняний завод, який, однак, працював за іноземними ліцензіями і який — що відповідало часові — перебував у стовідсотковій власності держави. Можливо, ми б трохи краще наготувалися зустріти напад росіян, якби націоналістична позиція не заважала адекватніше оцінювати різні варіанти. Артилерійний завод було споруджено 1938 року поблизу міста Ювяскюля в комплексі, час­тково розташованому всередині розробленої гори. Але перші 19 мільйонів марок на будівництво влада взяла з грошей, призначених для закупівлі матеріальних засобів!

Коли обговорювали бюджет на 1936 рік, Рада оборони попросила на панцеротанкову оборону, що все ще складалася лиш із застарілої техніки, суму, на яку можна було придбати з тридцять танків. Випробування, здійснені 1934 року на Карельському перешийку, засвідчили, що місцевість з виборзького напряму дуже пасує для танків. Попрохані кошти було асигновано, і Рада оборони мала тепер визначитися, який тип танка вибрати: легкий чи важкий. Більша й розмаїтіша застосовність легких танків «Вікерс» спонукала зробити вибір на їхню користь. Рада оборони наголосила на важливості того, щоб танки було придбано з повним озброєнням і з гарантією отримання потрібної кількості запчастин. З приємністю я констатував, що це придбання заповнило велику прогалину. Хоч би яким неймовірним це здавалося, але минули роки, доки завершилося озброювання цих танків — здається, це сталося перед самісіньким початком Зимової війни.

Разом із цією закупівлею Рада оборони розглядала питання щодо найпридатнішого типу протитанкової зброї й рекомендувала розпочати виготовлення 37-мм протитанкової гармати, розробленої концерном «Бофорс». Водночас вона зазначила, що треба негайно придбати за кордоном певну кількість протитанкової зброї.

Якщо поглянути на створення проекту бюджету, то великою і складною проблемою в ньому була закупівля літаків. Авіація розвивалася так швидко, а дані про потужність найновіших літаків настільки суперечили одні одним, що часто нелегко було вирішити, який тип вибрати. До того ж великі держави вже не хотіли ділитися виробничими таємницями — скрізь переважало намагання засекречувати розвиток військово-повітряних сил. Продуктивність нашого власного авіазаводу була невеликою, тому ми мусили вдаватися до закупівель з-за кордону, а отже, існував ризик замовляти застарілу техніку.

У вересні 1936 року я на запрошення британського уряду дістав нагоду ознайомитися з тактикою й організацією протитанкової зброї. Я ознайомився з найсучаснішими їх типами в навчальному центрі Олдершот і переглянув маневри на Солсберійській рівнині.

В Англії, як я помітив, — усупереч французькій доктрині, що найбільше зосереджувалася на товщині панцеру, — головне значення мала маневровість танків. Імперія ще не комплектувала армію на засадах військової повинності, і їй не вистачало кадрів на зміцнення протитанкових сил, які з технічного погляду перебували, мабуть, на вершині розвитку. Загальну військову повинність було запроваджено аж у квітні 1939 року, хоч у зовнішньополітичних подіях ще раніше оприявнювалися тривожні передвістя: навесні 1938[7] року Гітлер зайняв Рейнський край, а іспанська громадянська війна, почавшись у липні, могла призвести до непередбачуваних конфліктів.

Мій візит до Англії завершився бенкетом, функції господаря на якому виконував військовий міністр Даф Купер. З минулої нашої зустрічі я добре пам’ятав цього високоосвіченого й приємного чоловіка, який, як здавалося, усвідомлював велику загрозу, що криється в нацизмі. Натомість його заявам про Совєтський Союз і більшовизм була притаманна певна обережність. Але скидалося на те, що пережите мною під час російської революції і думки щодо розвитку більшовизму за останні вісімнадцять років не пройшли поза його увагою і якесь враження таки справили. Прощаючись із господарем, я висловив побажання, щоб під час наступної зустрічі його уявлення про більшовизм були ближчими до моїх, на що містер Даф Купер відповів: «Вони такими вже стали!».

На цьому заході, як і в інших розмовах з політиками й чиновниками з керівних кіл, я помітив, що вони з дивовижною легковажністю ставляться до більшовицької загрози й озброювання СССР, які здавалися їм геть другорядними порівняно із центральноєвропейськими проблемами.

Наближалися президентські вибори. Обіцянкою президентові Свінгувуду я взяв був на себе зобов’язання очолювати Раду оборони всю його каденцію. Тож тепер відчув, що можу порушити питання про те, щоб відійти від справ, а надто що моя праця була невдячною і мої ініціативи не здобували достатньої підтримки президента й уряду. Неодноразово мені здавалося, наче доводиться протягати товсту линву крізь тоненьку трубу, у якій повно смоли. Діяльність Ради оборони теж, попри помітний у протоколах поступ, не дала тих результатів, на які я сподівався. Щоправда, оборонний бюджет, починаючи від 1931 року, регулярно зростав, хоча й недосить, але його частка в державному бюджеті з такою самою регулярністю меншала. Становивши 1931-го приблизно 20 % від нього, наступного року вона мала впасти до 16 % — найменша дотепер цифра, якщо не брати до уваги видатки 1928 року за соціал-демократичного уряду, коли відповідна частка дорівнювала 13,8 %.

Пропрацювавши майже шість років на виснажливий посаді голови Ради оборони, я в листопаді 1936 року попросив згоди президента Свінгувуда на рекреацію до Індії і повідомив його про намір відійти від справ. Президентові, як я побачив, не сподобалося це рішення. Він запитав, чи не можу я пообіцяти йому залишитися на посаді, якщо його переоберуть. Мені довелося роз’яснити, що навіть якщо так станеться (і саме в тому разі), я наміряюся дотримати свого рішення.

По завершенні каденції Свінгувуда новим президентом обрали голову парламенту Кюесті Калліо. Удалині від батьківщини я одержав телеграму нового очільника держави, який відгукнувся на моє привітання з обранням і дуже просив не йти з посади. Трохи згодом надійшло телеграфом звернення і від прем’єр-міністра Каяндера, який від імені уряду долучився до прохання президента. Ні президент, ні прем’єр-міністр під час мого регентства не схвалювали моєї політики, а на перших президентських виборах не підтримали мою кандидатуру. Часи змінилися.

Я вирішив відкласти цю справу до повернення на батьківщину. На моє вичікувальне ставлення вплинуло й те, що ті звернення наводили на висновок: президент і уряд вирішили підтримувати мене. Після повернення з Індії президент Калліо повторив прохання, запевнивши мене у своїй підтримці. Я вирішив лишитися на посаді.

Неодноразово у хвилини невдач і поразок мені могло здаватися, наче непробивний мур байдужості й нерозуміння поставав на шляху всіх прагнень згуртувати фінляндський народ навколо завдання, яке полягало в піклуванні про свою домівку й захисті свого майбутнього. А з другого боку, інколи ті прагнення діставали публічне визнання, яке, немовби цінний вотум довіри, давало величезний стимул працювати далі. Таким особливо пам’ятним для мене заходом стало