Спогади. Том 2 - Карл Густав Еміль Маннергейм

Хоч моя рідна мова — шведська, я ніколи не мав відчуття осібності від фіномовних співвітчизників і завжди називав себе — і називаю — фіном (finne). У моєму роді поборником фінської мови був іще дід, голова Виборзького апеляційного суду К. Ґ. Маннергейм, який свого часу виявив важливу, сприятливу для неї ініціативу. Вона мала на меті надати фінській офіційного статусу в судах і державних установах та почала втілюватися ще за життя діда. До того ж це опосередковано сприяло пришвидшенню й реалізації вже наявної ініціативи, а саме — створенню в Гельсінському університеті професури фінської мови. Також дід продемонстрував свою любов до фінської мови тим, що вступив до Виборзького фінського літературного товариства, у якому 1847 року обійняв посаду голови.

Було очевидно, що мовна суперечка дає зброю до рук тих, хто хоче ізолювати й послабити нашу країну. Наслідки цього сповненого емоцій конфлікту, а також те, наскільки він може потьмарити розсудливість і по той бік Ботнічної затоки, ілюстрували дописи шведської державної преси. Мовляв, мислення в дусі «Щирого фінства»[6] стає на заваді будь-якій дискусії про спільну оборону північноєвропейських країн. Ми аж ніяк не могли дозволити собі, щоб така внутрішня гризня ставила під загрозу набагато важливіші справи.

Обговоривши це питання з моїми давніми друзями й військовими побратимами, генералами Ганнесом Іґнатіусом і Рудольфом Вальденом, ми визнали, що конче треба знизити напруженість у мовній суперечці. Із цією метою ми написали звернення до фінляндського народу, яке було опубліковано від нашого імені 6 лютого 1935 року. Ось його текст:

Ми, нижчепідписані, які, коли точилися бої за незалежність країни, були свідками патріотизму, відваги й саможертовності і серед фіномовних, і серед шведомовних мешканців, ми, які бачили, як вони по-братерському гинули пліч-о-пліч і ховали загиблих у сиру землю — в одній братській могилі — із сумом спостерігаємо, як мовна суперечка загрожує розділити наш народ на два табори й послабити нашу державу.

У теперішньому становищі ми опинилися за велінням історії, але певні, що коли буде добра воля з обох боків, з’явиться змога здійснити законні бажання і тієї, і тієї мовної групи, і що громадяни країни, не марнуючи сил, зможуть разом спрямувати свою працю на підвищення добробуту всіх прошарків нашого народу й на захист нашої батьківщини.

Ми звертаємося насамперед до наших побратимів — до фронтовиків, які брали участь у розбудові держави. Наше звернення ми адресуємо й решті громадян, щоб вони, кожен на своєму місці, робили все залежне для злагоди, без якої в нашій країні годі досягти миру і спокою, конче потрібних для її успіху. Пам’ятаймо, що наша історія не скінчилася. Ще настане час, коли нашому народові доведеться зібрати всю свою силу. Дай, Боже, щоб тоді в нашій країні жив одностайний народ.

Розвиток ситуації у світі потребував дедалі більшої пильності й актуалізував вимоги політичної та військової готовості, тож я волів полишити ті функції приватного характеру, які розпорошували час і сили. Упродовж усіх 1920-х я мав відповідальне завдання — очолював правління банку «Суомен Лійттопанккі», а коли його 1931 року під час економічної кризи було об’єднано з «Гельсінґін Осакепанккі», згодився обійняти відповідну посаду в цій новоутвореній структурі. Виявилося, що діяльність у цій новій для мене царині складніша, ніж спочатку здавалося. Проте вона мені дуже прислужилася, адже я мав справу з питаннями народного господарства й ділового життя, що давало мені задоволення від усвідомлення того, що я в міру своїх здібностей впорався з обов’язками. 1935 року можна було вважати, що період кризи минув й економічне життя країни ввійшло в спокійнішу колію. Я відчув тоді, що, зважаючи на інші обов’язки, ніщо не заважає мені піти з посади в правлінні «Гельсінґін Осакепанккі».

Загальний розвиток подій ще тоді свідчив про загострення суперечностей між великими державами. 9 березня 1935 року Німеччина офіційно оголосила про створення «Люфтваффе», а 16-го — запровадила загальну військову повинність. Того самого дня Франція перейшла на дворічну військову повинність, що мимоволі нагадало перебіг подій напередодні Першої світової війни. Німці неприховано порушили приписи Версальського миру, однак Франція та Англія не мали сміливості, щоб завадити їм реалізувати свої прагнення. Ці дві країни обмежилися протестом у Лізі Націй, і це не породило жодних заходів — ще один доказ слабкості й неспроможності цієї організації. Не було чого дивуватися, що Франція, як це сталося й перед 1914 роком, зблизилася з росіянами, на противагу німецькому озброюванню. У травні 1935 року Франція й СССР уклали пакт про взаємодопомогу. Невдовзі женевська організація зазнала ще одного удару — Італія напала на Абіссинію, запобігти чому могли б сильні уряди в Лондоні й Парижі. Невдала спроба накласти санкції на Італію врешті теж посприяла підриву авторитету Ліги.

Улітку Ґеринґ, міністр-президент Прусії і водночас у статусі міністра авіації командувач військово-повітряних сил Німеччини, запросив мене відвідати німецькі авіазаводи. Я хотів доповнити набуте в Гендоні уявлення про розвиток авіатехніки, тому прийняв запрошення й у вересні поїхав до Берліна. Ця подорож надзвичайно багато мені дала й переконала мене, що нові керівники Німеччини вміло та швидко розбудовують збройні сили, а надто авіацію. Завдяки ключовому становищу Ґеринґа саме військово-повітряним силам діставалося найбільше коштів. Починаючи від розкішного Люфтфартсміністеріуму, будівництво якого тривало в Берліні, скрізь було видно лише нове й сучасне. Це стосувалося передовсім заводів «Юнкерс» і «Гайнкель», які справили на мене враження, а продемонстровані типи літаків нічим не поступалися тим, що я бачив у Гендоні за рік до того, а то й перевершували їх завдяки швидкому розвитку. А ще мене ознайомили з вишколом пілотів, і я вперше побачив використання планерування як першої стадії навчання. Повернувшись на батьківщину, я поговорив про це з керівництвом наших військово-повітряних сил. Мені вдалося зацікавити Спілку цивільної оборони цим дешевим і ефективним методом вишколу, тож незабаром його впровадили й у нас.

Ослаблення престижу Ліги Націй мало й добрий наслідок: Швеція зробила із цього певні висновки, зокрема призначила комісію для планування нової системи оборони. У Фінляндії це було сприйнято як ознаку зміцнення оборонної політики, що потенційно відкривало перспективу спільної оборони північноєвропейських країн.

Я почав обговорювати свою улюблену ідею в дедалі ширших колах і, як мені здалося, знайшов у них розуміння. Крім того, що відповідне питання було порушено на нарадах у президента і в уряді, відбувалося ефективне