Спогади. Том 2 - Карл Густав Еміль Маннергейм
Але важко зближатися з Німеччиною, якщо цього не можна зробити без Франції.
Король Едуард здався мені надзвичайно природним і простим, але це анітрохи без втрати королівської поважності. Я йшов після аудієнції з відчуттям, що розмовляв з монархом, який має самостійні уявлення й відомості про європейське життя.
Кілька днів по тому я зустрічався з міністром закордонних справ Іденом у Форин-офісі. У нас зайшла мова насамперед про Лігу Націй, авторитет якої підупадав, що не могло не вселяти тривоги. Містер Іден зазначив, що британський уряд наразі хоче підтримати Лігу Націй, а тому імперія не може укладати альянси з іншими країнами. Якщо виявиться, що Ліга Націй нездатна виконувати свою функцію, британський уряд обдумуватиме інші форми міжнародної співпраці. Наразі імперія може вживати заходів, щоб допомогти якійсь іншій країні, лише в межах, визначених Лігою Націй. На це я відповів, що здається вельми непевним, яку саме ефективну допомогу спроможеться надати Ліга Націй маленькій країні, яка зазнає агресії з боку великої держави; остання може, наприклад, стверджувати, що сама стала об’єктом агресії, і тоді все обмежиться марними перевірками й полемікою замість справжньої допомоги.
Містер Іден погодився із цим, але наголосив, що не слід недооцінювати морального ефекту від втручання Ліги Націй. Він не вважав, що Совєтський Союз стоїть на заваді миру в Європі. Москву тримає в шорах її страх перед Німеччиною і Японією, і до того ж слабкість внутрішньої структури країни стримує її бажання до експансії. Я дозволив собі зауважити, що ще в царській Росії існувало багато вад, але це не спиняло її експансіоністських зазіхань. Крім того, варто було зважати, що СССР з економічного погляду рівномірно прогресував — його перший 5-річний план продемонстрував неабиякі результати зокрема у важкій і нафтовій промисловості.
Ми ще обговорили регіональні блоки, серед них і той, укласти який зі Скандинавією сподівалася Фінляндія. За словами Ідена, британський уряд не мав нічого проти того, щоб такі угруповання виникали для збереження миру, аби лиш це не суперечило приписам статуту Ліги Націй.
Далі я мав утіху зустрітися з військовим міністром Дафом Купером і начальником Генерального штабу фельдмаршалом сером Арчибальдом Монтґомері-Масинґбердом, які поводилися якнайґречніше й натякнули, що британський уряд наміряється невдовзі запросити мене на офіційний візит.
У січні 1936 року в міністерстві оборони було створено відділ військової економіки, що стало великим поступом у підвищенні економічної та промислової обороноздатності. Ще 1924-го уряд призначив комітет, який мав подати пропозицію щодо організації державного економічного життя, зважаючи на обставини воєнного часу й потреби оборони. Цей комітет підготував кілька гідних меморандумів, у яких зокрема зазначив, що конче треба створити постійний орган для роботи в цьому напрямі. Але аж 1929 року з’явилася запропонована комітетом Рада з економічних питань оборони. У подальші роки вона виконала неабияку роботу для вивчення ситуації, що, втім, не дало практичних результатів.
Тепер відповідне завдання перейшло до згаданого відділу військової економіки, який у співпраці з Генштабом та іншими підрозділами міністерства оборони взявся з’ясовувати, яка кількість матеріальних засобів потрібна збройним силам у разі війни і що саме знадобиться щомісячно, якщо боротьба триватиме. Заразом відділ мав підготувати вітчизняну промисловість до виробництва у воєнний час, а також оцінити кількість матеріальних засобів і сировини, якими треба запастися.
Невдовзі з’ясувалося, що неможливо вивчити ситуацію, не створивши менших місцевих органів. Країну поділили на п’ять промислових округів з власними штабами, які розпочали діяльність у першій половині 1937 року. Ситуацію треба було вивчати якнайшвидше, адже лише на добування коштів і постачання товарів пішло б чимало часу, а ще й тому, що навіть побіжний огляд структури й обсягу промисловості засвідчував: вітчизняні заводи аж ніяк не спроможні задовольнити потребу.
Важливим питанням, обговорення якого почалося в Раді оборони на початку 1936 року, стала організація виготовлення гармат. Існувало три альтернативні пропозиції. Перша передбачала розподіл замовлень між наявними вітчизняними заводами, друга — що для виготовлення гармат буде створено завод, який працюватиме самостійно, а третя — що виробництво відбуватиметься в співпраці зі шведським концерном «Бофорс». Останній варіант здавався мені безперечно найкращим, і , на мою думку, я посприяв намаганням започаткувати виготовлення вітчизняних гармат, спонукаючи шведський концерн зацікавитися фінським заводом. Під час відвідання «Бофорса» разом з директором банку Рюті й генералом Вальденом я переконався в можливості співпраці. Крім того, у мене склалося враження, що це може мати значення і в політичному сенсі.
На думку багатьох, найкращим рішенням був вітчизняний завод із самостійним виробництвом, але сам я наголошував, що підтримка від потужного іноземного концерну, технічними й фінансовими ресурсами якого ми зможемо користуватися, якнайбільше економитиме час і кошти, потрібні для навчання. Крім того, завдяки співпраці з «Бофорсом» з’являлися сподівання на збут товарів за кордон, що зменшило б залежність артилерійного заводу від внутрішніх замовлень. Генерал Вальден теж сумнівався в можливості створити вітчизняне підприємство, яке досить міцно стояло б на ногах і мало б належний технічний досвід, якщо вся іноземна допомога, що в нього буде, обмежуватиметься ліцензіями, а їх йому в будь-якому разі доведеться придбати. Якщо для нас існувала перспектива безпосередньо отримувати винаходи й виробничі таємниці іноземного підприємства, ми мали всі підстави довірливо йти на співпрацю.
Рада оборони була рішуче проти плану розподілу замовлень між уже наявними вітчизняними підприємствами. Придатні заводи містилися здебільшого на території, яку внаслідок ризику повітряного нападу доводилося вважати занадто небезпечною, а на чималі асигнування, що, за прогнозами, мали надійти на основну закупівлю, цілком можна було створити промислові підприємства в інших частинах країни. У багатьох колах лунали твердження, що географічне розташування небагато важить, якщо застосовувати принцип розміщення роботи заводів під землею. На це я зауважив, що навіть у такому разі доведеться лишити чималі частини підприємств назовні. Щоправда, годі було уявити, щоб у нашій країні існував такий куточок, куди не сягнуть ворожі операції військово-повітряних сил. Але що далі на захід розташовувалися об’єкти бомбардування, то меншим ставав тоннаж бомб, які потенційно міг скинути туди ворог.
Мої зусилля дали лишень частковий результат, бо міністр оборони й підлеглі йому технічні органи негативно ставилися до співпраці з «Бофорсом». Пройняті націоналістичним мисленням, яке знайшло підтримку в парламенті, провідні сили не уявляли, що країна може зненацька зазнати агресії. Щоправда, коли питання було остаточно розв’язано, влада відмовилася від розподілу виробництва
