Рік 1918, Київ - Дмитро Іванович Донцов
19 серпня.
У Шеметів засідання партійної Управи. Ледві переконав їх виступити з Національного Союзу — цеї вигадки "ес-ерів".
20 серпня.
Увечері у Липинського. Казав мені, що носиться з своїм пляном: границя Буг. Липинський хоче жадати наперед ратифікації Берестейського договору, а тоді згодитися, може, на деякі уступки частини Холмщини занятої австрійською армією (з певними Гарантіями). Я радив йому затягувати переговори з Форґачем аби виграти час і добитися ратифікації Берестейського договору. Певно, є небезпека, що Австрія — щодо Холмщини та й до Галичини, порозуміється без нас з Німеччиною. Липинський отримав з Відня звістку, що в Берліні нібито готові зробити великі уступки Україні. Коли так, то тепер якраз час домагатсия зміни кабінету і розпочати пресову кампанію в справах Холмщини і Галичини. Шинкар з своїми загонами діє далі. Був у мене др. Ган з "Вольфбюро" з Берліну. Просив дати йому меморандум в справі України. Забрав собі одну мою статтю з "Нової Ради" для перекладу.
21 серпня.
З Берліну говорив Лизогуб з Дорошенком, що два полудневі питання (Крим і фльота?) вирішені добре для нас. В Парижі заснувалась Українська Рада з якимсь проф. Соченком. Антанта приняла протести українських консулів у Сибірі проти мобілізації українських громадян.
Повстання, здається, перекидається на Полтавщину, — твердиню хліборобів, тих, що вибирали гетьмана. Чи не тим пояснюється факт, що німці трохи змякли?
Нарада у Дорошенка. Він, Липинський, М. Кушнір, В. Садовський, П. Певний і я. В справі спільної пресової кампанії проти відлучення Холмщини від України і за поділ Галичини.
У Липинського ввечері пізнав Микиту Шаповала. Бездонна пропасть ділить мене від тих людей. По розмовах, довгих і нудних, сказав йому: що коли я мав вже арґументи, щоб не вступати нам до Національного Союзу, то тепер він мені дав сто ще важніших арґументів. Ці панове ніяк не хочуть розстатися з своїми плянами соціялізації. Казав Шаповал, що — чого ж? — він за гетьмана, тільки — за виборного, ось наприклад за… І він назвав двох демократичних політиків. Я вийшов з себе і кричав йому, що ми потребуємо блиску, авторитету, старих традицій історичних — коротко: пана на гетьмана, а не якогось провінціяльного адвоката, не з пенька панка. Сказав йому, що в тій руїні, в якій опинилася Україна, винні соціялісти, а спеціяльно його партія.
Перед тим як розмовився з ним, прислухався, як кінчив говорити до нього Липинський. Цей останній розпочав одну фразу словами: — "Ви, Микито Юхимович, як естет"… Мені страшно стало! — до такої степені це слово було в разячім контрасті і до психіки "ес-ерівського" вождя і до його зовнішнього вигляду, яким нагадував не стільки естета, як гоголівського Собакевича чи Ноздрьова. На цім дрібнім випадку укріпився, на жаль, в своїй думці, що не завше Липинський пізнається добре на людях.
Сказав він мені, що просив ґр. Монтрезора бути його звязковим при гетьмані. Хотів би, щоб я з ним запізнався.
22 серпня.
Сенсація дня: інтервю Лизогуба в "Берлінер Таґ-блятт"-і. Навязуючи до Переяславського договору 1654 року, премієр натякав на можливість майбутньої федеративної злуки України з Росією.
Був я в тій справі в міністерстві закордонних справ. Дорошенка не було. Серед урядовців ніякого занепокоєння зприводу нещасливого виступу Лизогуба. Ці люди, які здіймають ґвалт зприводу одного неукраїнського слова, кинутого якимсь міністром, тепер були зовсім спокійні. Здавалося, не розуміли значіння Лизогубової заяви. І ці люди — "будують державу"!
В тій самій справі, щоб отримати вияснення, поїхав я до ґр. Берхема. Цей теж уважає, що заява Лизогуба — оттака собі невинна заява, якій не треба надавати великої ваги. Але цей напевно удає дурного і знає, що є на речі. Від нього поїхав я до Мумма. Цей відразу повідомив, що йому вже донесли, що саме я сказав в справі Лизогуба. Сказав я, правда, що заява Лизогуба є "казус беллі" для українців та що співпраця їх з урядом Лизогуба буде неможлива, поки він або не уступить, або не здементуе свого нещасливого інтервю.
Увечері в тій самій справі був у гетьмана. Як вийшов від нього морський міністр, приняв мене. Чекаючи, перед тим, говорив я з полк. Зеленевським. В своїй мальовничій черкесці, з розділеною на боки сивою бородою, щуплий, вище середнього росту, він — як і писар Полтавець — був дуже декоративною постаттю в палаці. Питався мене, чи не приходжу в справі Лизогуба? Відповів, що прийшов в пресових справах. Але він не такий дурний, як многі інші.
Гетьман питався чому так довго не був у нього. Зложив йому заяву співчуття зприводу смерти його маленького сина, а потім зачав говорити зразу ж про Лизогуба та його заяву. Гетьман був обурений і казав, що нічого про заяву не знає; що він все був і є самостійником; що дивується дуже тому, що сталося. А дальше заявив: "Перед Вами був у мене Крівошеїн. Я посварився з ним. Не знаю, може колись зайде мова про якесь наше відношення до Росії, але не тепер, а тоді, як свою культуру розівємо. Це річ хіба наших дітей, і внуків"[24].
Я переконував його, що з огляду на його престіж гетьманський, перед ним одна дорога — дати димісію Лизогубові. Відповів, що чекатиме точних інформацій. Просив прийти за годину, бо в той час приїде до нього Дорошенко з зашифрованою депешою з Берліну.
О 10-ій годині був в Українському Клюбі. Показували там мені свіже число львівського "Українського Слова" з статтею — "Лизогуб проти гетьмана". Взагалі інтервю є велика компромітація і для уряду, і для Мумма, який запевняв завше, що всякі нарікання на укритий русофілізм кабінету — не мають ніякої підстави. З Клюбу знов поїхав я до палацу, де бачив Дорошенка. Сказав, що шифровані депеши прийшли, але про інші справи. Казав, що уряд остро ставляє кримське питання. Чекає депеш завтра.
Був Шемет. Показував тези партії для Земельної комісії. Чубинський задоволений і хвалиться, що є тої самої
