Вогонь і кров - Ернст Юнгер
Чорт забирай, ми ліземо просто в пекло! У мене почав нити шлунок, і я захотів зробити ковток коньяку з фляги, але потім вирішив зберегти його на випадок, коли це буде потрібніше. Єдина втіха — це те, що битва дедалі ближче та ближче. Сьогодні ми маємо вирушити маршем до замку Брюнмон; інтендантів уже відправлено туди. Там ми залишимося до завтрашнього вечора. Нам треба чекати темряви для переходу, нам та незліченним іншим підрозділам, аби з жодного літака не було помітно сірий потік, який котить свої хвилі на захід. Ми хочемо здивувати тих, хто на тому боці, і, якщо нам вдасться, це буде великий сюрприз. Хоча ці краї усипані дорогами, їх ледь вистачає, аби переправити на фронт безкінечні армійські колони за такий малий проміжок часу. Новітня мобілізація продумана та підготовлена до найдрібніших деталей. Відстань та час переходу розраховані до метру та до хвилини. На мостах виставлено варту, яка має слідкувати за тим, щоб усе зайве залишилося позаду. Розгортання та розподіл сил врівноважено та вдосконалено згідно з планами, які ніч за ніччю течуть невидимими жилами полків до самого фронту, ніби у водосховищі, де дамба проривається в точно призначену секунду.
У замку Брюнмон ми проведемо ніч та один день, аби знову вирушити в сутінках та зникнути в траншеях, викопаних на полі біля стертого з лиця землі села Каньїкур. І тоді, на третю ніч, ми розгорнемо сили в окопах на передових позиціях. Там, поблизу зруйнованого вщент селища Бюллекур (яке в моїх спогадах постає як затишна, оточена квітучими каштанами місцина, де я два роки тому пережив чимало радісних годин), лінія траншей вигинається вперед, тож на мапах цей виступ позначається як «Гострий кут». Ця позиція, від якої ще далеко до ворожих окопів, дійсно може завести нас у кут. Там, через чотири з половиною години після початку небаченої доти сили артпідготовки і ще через півгодини після перших розвідувальних патрулів, ми виберемося з окопів, аби посеред поля, за вогневим валом нашої артилерії, залягти в очікуванні та протриматися, доки ця стіна знищення перед нами не прокотиться далі вглиб ворожої території. Тоді ми маємо прориватися через дві лінії траншей, через високий і добре укріплений насип, через зайнятий ворогом яр, загородження з колючого дроту, артилерійські позиції та палаючі кільця кулеметних гнізд — далі, все далі, слідом за гуркітливим вогневим валом, який, іноді роблячи потужні короткі паузи, має прокласти шлях піхоті, і під нерівний, рваний темп якого ми мусимо підлаштуватися.
Увечері цього першого дня боїв ми маємо також взяти штурмом селище Морі, розташоване далеко вглиб ворожих позицій. І тоді нарешті почнеться просування у відкритий простір та бої з резервами, які будуть кидати супроти нас.
Ми маємо пройти цей довгий і страшний шлях, і кожен крок вимагатиме своїх жертв. Увесь край зайнятий відбірними військами англійців, так що тут марно сподіватися на те, що ворог тікатиме у паніці без задніх ніг. Натомість треба підготуватися до жорстокої боротьби проти стійкості англосаксів, які тримають лев’ячими лапами свою власність і кусаються, коли зазіхають на їхню територію. Це добра риса, яку нам не завадило би перейняти. Тож якщо хтось спробує оцінити ситуацію холодним розумом, якщо він подивиться на це пекло, у яке ми готові кинутись стрімголов, він заприсягнеться, що в нас майже немає надії вийти з нього цілими та неушкодженими. Тоді він не дасть за наше життя і жалюгідної монети, як мало не важили б тепер гроші.
Завершуючи ці неприємні міркування, я даю собі обіцянку. Я знаю цю війну, знаю її дуже добре і досі уникав смерті лише тому, що мені дивовижно щастило. Я буду обережним, обережним, як лис або як змія, що звивається між язиками полум’я, адже я знаю, що під час наступу завжди настає мить, коли втрачаєш голову й починаєш сліпо розтрачати силу, наче якась руйнівна стихія.
Мені згадується один солдат, який загинув під Камбре, коли, у шаленому сп’янінні від нашого успіху, застрибнув на бруствер і одразу ж, прошитий кулями, скотився на дно окопу. А я сам, замість того, аби затямити цей урок, через декілька хвилин утнув ту саму дурницю — і куля пройшла зовсім біля моєї голови. Ні, цього разу я триматиму очі відкритими і не дозволю засліпити себе цьому червоному жару, дивовижному й непереборному, коли поле бою випаровує свіжопролиту кров. Якщо бачиш супротивника не в оточенні його вогневої міці, що приховує його, наче плащ-невидимка, а впритул, тоді тебе одразу охоплює страшна спокуса облишити зброю та кинутися на нього — як на смертоносний міраж, який довго вислизав від чуттів. Це мить найвищої небезпеки, коли забуваєш про укриття та, немов збожеволівши, даєш себе вбити.
Двері відчинилися і увійшов, нав’ючений вантажем, мій денщик, вірний Фінке.
— Фельдфебель просив передати, що рота вже виступає!
Чудово, тепер можна виходити. Запхавши кашкет у ранець, я востаннє озирнувся довкола, надягнув сталевий шолом та вийшов із будиночка через задні двері, які вели до закинутого саду. Надворі вже сутеніло і здійнявся туман, так що було видно тільки силуети людей.
Почулися вигуки; до мене підійшов один із двох командирів роти:
— Рота вирушає маршем у складі ста сорока двох солдатів, двох офіцерів і дев’ятнадцяти унтерофіцерів!
Погляд впав на довгу колону, яка, мов стіна, вишикувалась у темряві. Коли ми ще вирушали на позиції, у наших лавах було вісімдесят, найбільше — дев’яносто солдатів. Тепер все має зовсім інший вигляд. Це була справжня єдність: чоловіки, озброєні гвинтівками, кулеметами та безліччю іншої зброї, випробувані найбільшими небезпеками та гарно вишколені, а за останні тижні ще й такі, що добре відпочили. І перш за все: ми знаємо один одного. У нас був час, аби згуртуватися і залучити до цієї єдності наймолодших солдатів, так що ми тепер були вже не просто озброєним натовпом, але самодостатнім підрозділом, який переважає звичайну масу завдяки бойовому духу, з яким зустрічає будь-яку небезпеку. Тож ми могли сподіватися, що в найстрашніших моментах, які нас чекають, цей дух керуватиме і найслабшими та дозволить всім діяти, як один. На це вказувало багато ознак. Марші та маневри протягом цих тижнів вдавалися все краще й рівніше, ніби у зграї перелітних птахів, які розкинули крила над осінніми полями для довгої та небезпечної мандрівки. Командири стали впевненішими в
