Вогонь і кров - Ернст Юнгер

Ернст Юнґер

Вогонь і кров

Зміст

Олена Семеняка. Технічна битва й історична трансценденція: про що військова

проза Ернста Юнґера • 7

Олександр Андрієвський. Історія сприймається з її епіцентру • 16

Ернст Юнґер. Вогонь і кров: маленький уривок великої битви • 23

Ернст Юнґер. Перелісок 125 (З хроніки окопної війни 1918-го) • 121

Ернст Юнґер. Листи з фронту до родини (1915–1918) • 247

Технічна битва й історична трансценденція: про що військова проза Ернста Юнґера

Переклад українською військових романів Юнґера «Перелісок 125» та «Вогонь і кров» може конкурувати за значущістю хіба що з вітчизняним виданням його фронтових листів, досі не надрукованих на «есперанто» пострадянської читацької аудиторії, російській.

Уже в них шанувальник «тонкого полювання» Юнґер турбується про свою колекцію жуків, скаржиться на періоди затишшя чи проходження курсів, під час яких він усвідомив, що «на війні, виявляється, теж можна хотіти на війну», хизується перед батьками незворушним спогляданням ніг мерців, які стирчать на підступах до першого окопу на позиціях, радіє влучному пострілу в англійця, який необережно вийшов з укриття за 600 метрів від німецької передової, тощо.

Ці епізоди ляжуть в основу протиставлення, яке стало хрестоматійним ще в 30-х, коли Ернст Юнґер зажив слави «антиремаркіста». Щоправда, Юнґер не знав Ремарка особисто, видав свої військові твори задовго до появи «ремаркізму» в німецькому культурному просторі та не вважав свої рефлексії «відповіддю» Ремарку, як це було у випадку Йозефа Магнуса Венера з його романом «Семеро під Верденом» (1930), покликаному показати, що самопожертва німецьких фронтовиків була не марною. Він не належав до когорти націонал-соціалістичних авторів, як Вальтер Флекс, Хане Цьоберляйн чи Вернер Боймельбург, оскільки «віра у Німеччину» була далеко не головним посилом творів цього солдата, чия лояльність разом із тим ніким не ставилась під сумнів.

Ближче до наших днів, «речники» фронтового покоління Еріх-Марія Ремарк, наскільки ним може вважатися солдат, що воював лише два тижні, та Ернст Юнґер, командир штурмової роти й власник найвищої військової нагороди «Pour le Merite», зустрінуться хіба що на сторінках «Мого сторіччя» (1999) лауреата Нобелівської премії в літературі Гюнтера Грасса. Перший як голос «знищених війною, навіть якщо снаряди оминули їх» (словами показового епіграфа до біблії зневірених війною, «На Західному фронті без змін» Ремарка), другий як символ німецьких юнаків, що марили війною задовго до її початку, вбачаючи у цьому шанс покінчити з рутиною, і, наче саламандри, загартовувалися в її «сталевих грозах» (назва класичних військових щоденників Юнґера). Щоб загострити протиставлення, можна було б додати «…навіть якщо снаряди понівечили їх».

Та сама опозиція справджується на рівні літературних протагоністів цих настанов: Ганса Штурма, альтер еґо Юнґера, чиїм іменем названо перший військовий роман молодого ветерана, «Лейтенант Штурм» (1923), та головного героя «На Західному фронті без змін» (1929) Пауля Боймера. В дослідницькій літературі стало загальним місцем порівнювати «плач Боймера», що довго вибачається перед убитим ним «товаришем» (цей фрагмент також є однією із кульмінаційних сцен однойменного фільму 1930 р.) із лаконічним «Я поклав ще одного» Штурма.

Втім, бравада майже невідчутна в текстах Юнґера. Ретельно реєструючи кожного поціленого ворога, як автор, так і його протагоністи в творах, за винятком куражу наступу чи люті від завданих втрат супротивником, ставляться до обірваних життів з повагою, але без сентиментів. Важко уявити, скільки сторінок та роздумів зайняв би аналогічний епізод із «Вогню і крові» Юнґера, якби його описував Ремарк: «Під час цього відступу я побачив біля бліндажу на схилі лощини одного з загиблих — це був мій англієць. Я схилився над ним: юне, сміливе обличчя. Куля увійшла йому просто у скроню, тож він, напевно, помер одразу. Його очі ще не встигли скам’яніти».

Іншими словами, справа не в банальному контрасті між мілітаристичною та пацифістською воєнною літературою. Відомий виразник кшатрійського світогляду Юліус Евола, італійський «радикальний традиціоналіст», доброволець Першої світової, що, маючи зухвалу звичку гуляти під артобстрілами союзників наприкінці Другої світової, в підсумку втратив здатність пересування після одного з них, якось писав про те, що втраченому поколінню більше личить епітет «розчавлене». Та між «незломленими», під якими він мав на увазі перш за все фрайкори та особистий приклад Ернста Юнґера, й «пропащими» в цілому також пролягає ціла палітра відтінків.

У порівнянні з класикою французької антивоєнної літератури, романом Анрі Барбюса «Вогонь» (1916), герої Ремарка нерідко сповнені відчуття обов’язку та винесли з війни не тільки негативний досвід, наприклад, справжнє фронтове братерство. Навіть один із ключових законодавців жанру втраченого покоління, Ернест Хемінгуей, що популяризував цю формулу своєї менторки Гертруди Стайн в епіграфі до роману «І сонце сходить» (1926), у пізніших мемуарах «Свято, яке завжди з тобою» (1964) назве її «брудним дешевим тавром».

У свою чергу, легендарні військові щоденники Юнґера «У сталевих грозах» (1920), хоча й високо цінувалися в Третьому Райху, водночас зовсім не вважались еталоном «патріотичної» літератури. Знову-таки, там практично відсутній героїчний пафос, а реалістичний виклад межує з науковими дескрипціями, що, безумовно, напряму пов’язано з успадкованим від батька захопленням природознавством Юнґера. Таким чином, політ уяви та емоцій значною мірою лишається завданням самого читача, хоча саме безпристрасна манера письма Юнґера у поєднанні з «надлюдськими» якостями автора цілком стирає межу між «літературою» й «реальністю», пояснюючи той сильний вплив, який справила його проза на міжвоєнне покоління німців.

Хоча перші військові щоденники Юнґера, тобто фактично жанр військової мемуаристики, старанно редагувались ним, молодий ветеран дотримувався мало не документальної стилістики і з особисто-політичних міркувань: цей визнаний «аристократ духу» походив із відносно скромної родини середнього класу і залюбки підкреслював потенціал добровольчого руху та осіб, яких пізніше називатиме представниками «активного складу». Наприклад, у його кореспонденції з сім’єю знаходимо такий рядок: «У страшній битві при Перті добровольці продемонстрували, що вони здатні на більше, ніж усі інші підрозділи, які вихвалялися раніше». Не випадково повна назва літературного дебюту Юнґера звучить так: «У сталевих грозах. З щоденника командира штурмової групи Ернста Юнґера, добровольця, потім лейтенанта і командира роти 73-го ганноверського фузілерського полку принца Альбрехта Прусського, нині лейтенанта і командира 16-го ганноверського полку райхсверу».

Тому, хоча юнґерознавці вважають період з 1920 по 1925 рр. («перший» період творчості Юнґера) часом художнього переосмислення ним свого фронтового досвіду, робота в жанрі художнього роману, нарису й новели насправді починається лише з 1922 р. разом