Вогонь і кров - Ернст Юнгер
Тривалий час ми теж, із запеклим голодом, крізь шпарини між мішками з піском та вузькі бійниці дивилися на той бік, де вдалині, за загородженнями з колючого дроту та земляними валами, тягнулася місцевість, яка була для нас закрита. Для нас, які жили ніби у великій фортеці, замкненій на вогняні замки, те, що ховалося там, було цілим світом, перед палаючою брамою якого ми бездіяльно товклися.
Навіть коли уночі ми повзли по нічийній землі перед колючим дротом, дивне відчуття прокидалося в нас: ми відчували навколо якийсь таємничий простір, у якому ховався чужинець. Удень ця земля до межі горизонту була наче вимерлою, якщо не зважати на кулі, що свистіли з того боку; та вночі ми чули, як без кінця підвозять боєприпаси, як дзвенять, ударяючись об камінь, лопати, а іноді вітер доносив звуки людських голосів. І часто це мало вигляд, наче ми чули зовсім поруч дихання могутнього, загадкового звіра, мов мисливці у прадавній країні.
Коли ми робили короткі вилазки з окопів, ми точно знали, що на нас очікує. Це була небезпека, подібна до математичної формули: точна і передбачувана, як і все, що пов’язано з технікою. Але тепер загроза повернеться на широкий простір, даючи йому відтінок старої картини, на якій кожна скеля, кожне дерево, кожен замок мають свою особливу й дивовижну мову. Ця небезпека загортається в одіж пригоди, що кличе сміливого, зваблюючи його таємними спокусами. Ось зелень лісової галявини темнішає, забарвлена бурштиновою кров’ю, від якої поля, що блистять на сонці, осяює велична, мужня радість битви; і міста, що зубцями веж дряпають вечірню заграву, перетворюються на заможні фортеці, стіни яких трощить кулак завойовника і чиї назви з давніх часів переплетені з його славою. Зранку колони вояків зі співом вступають у битву, а ввечері збираються в полі навколо тріскучого багаття. Гарно блукати світом із відчуттям, що він належить сміливому!
Тому ми п’ємо й виплескуємо рештки вина на стіни, тому ми тішимось, що ми є сильним знаряддям могутньої волі. Ми аж ніяк не можемо вплинути на те, що трапиться у великій битві, яка на нас чекає. Ми знаємо, що все вже давно визначено наперед. Виставлено великий рахунок; залишилося підвести червоним останню риску, і ми належимо до маленьких цифр десь в обчисленні. Ми маємо це стерпіти та вистраждати; на наших плечах лежить велика залізна ноша. Тож вип’ємо і, може, ми побачимо в тому, що приготувала нам доля, також і наше власне воління! Побратими, ви побували всюди, скрізь ми зустрічалися з вами, тож скажіть, що ви знову хочете в бій, і тоді нічого в біса не турбуватиме мене сьогодні ввечері! Згадайте про Лангемарк, про Іпр, про Верден, про Реймс, про Камбре, про Фландрію і про Сомму, які зробили вашу кров гарячою та запеклою, і нехай образ великої битви виросте зі сп’яніння, немов червона квітка орхідеї з полум’яно-золотими смугами! Ось та краса, що тішить чоловіків.
Тож піднімемо келихи, поки життя тримає нас у своєму колі! Хоча ми все ще сповнені великої сили, можливо, скоро ми станемо її розбитою посудиною, як пляшки, з яких червоне, п’янке вино пролилося на землю. Але перед цим ми влаштуємо бенкет на честь нашої загибелі, бенкет, на якому артилерія всього світу має дати найгучніший салют. Попереду нас чекає смерть із її величезним арсеналом. Але померти в ліжку — це не доля воїна: його ліжком є поле битви, на якому народжуються через смерть, через бій та загибель. Кожен має померти; ми лишень хочемо зустріти смерть у наступі.
Палаючі поля, що очікують нас, жоден поет не міг би уявити навіть уві сні. Крижані кратери воронок, пустелі з полум’яними пальмами вибухів, вали з вогню і сталі, вимерлі висоти, які пролягають над червоними бурями. Розсіяні зграї металевих птахів у повітрі та броньовані машини, що гарчать над полями. І всі відчуття, від найжахливішого фізичного болю до найвищої радості перемоги, зіллються там воєдино, немов блискавичний символ життя. Співати, молитися та радіти, проклинати й ридати — що нам іще залишається?
Тож ми сидимо разом, святкуючи прощання з материком, як корабельна команда перед великим плаванням. Все, що можна вичитати у старих книжках моряків, на чиїх сторінках солоний запах моря та просмолених канатів перемішалися з густими ароматами кориці та гвоздики з далеких островів, все це також про нас. Плавання у шторм, битви з відчайдушними екіпажами чужинців і прибій, який із гуркотом б’ється об чорні рифи смерті. У самотні години нас переслідує зловісний корабельний кобольд[6], весь у крові, і посеред морської піни виринає в тиші Летючий Голландець, про якого більше ніколи не зможе розповісти жоден із тих, хто його побачив. І ми теж можемо загинути, з тріском потонути у водоверті, у тісному просторі, де виринає ланцюжок смертельних образів і де людину кидає з найглибших безодень жаху до найвищих вершин насолоди.
Кожна доба пропонує свої завдання, обов’язки та насолоди, і у кожній є, крім цього, свої авантюри. І кожного разу з’являється нова молодь, яка спізнала свій час і полюбила пригоди за те, що в них весела дитяча гра набуває значення через чоловічу серйозність. У цьому і має полягати справжній сенс життя, у просуванні через простір, сповнений тисячами небезпек, подібно до краплини води, всередині якої світло-зелені кришталево чисті тільця залишають свої непевні сліди під загрозою тих самих вібрацій, що рухають нами.
Звичайно, завдання дуже серйозні. Але авантюра — це сяйво, що перебуває під загрозою. Завдання — це життя, але авантюра — це поезія. Обов’язок робить завдання стерпними, але прагнення небезпеки робить їх легкими. Тож нам не треба соромитися того, що ми шукачі пригод!
Свічка догоріла, і світло гасне. Ми валимося в ліжка, сп’янілі від войовничості та вина.
3
Всі речі спаковано; тепер ми маємо вирушати. Я сиджу, змерзлий, за маленьким столом, де вночі, наче полум’яна квітка, розквітло сп’яніння. Тепер настрій вже не хмільний, а тверезий, сухий та серйозний. Квартира зовсім спорожніла. Усі торби складені до вантажівок, бавовняні ковдри та спальні мішки скручені у ранцях. Переді мною лежить портупея з пістолетною кобурою та туго набитим підсумком для їжі, бінокль, сталевий шолом
