Вогонь і кров - Ернст Юнгер
Тепер ми, ветерани Західного фронту, маємо ризикнути та виламати цей засув. Цю задачу не можна перекладати на жодну з дивізій, які зараз прибувають зі сходу. На це здатне лише одне товариство: ті, для кого на декілька років став домом цей залитий кров’ю трикутник землі між містами Аррас, Камбре і Бапом. Йдеться не тільки про особливий дух, але також про буденну важку роботу, якої неможливо навчитись за один день. Тоді, при Камбре (це відбувалося лише три місяці тому, але вже зараз здається, що страшенно давно), ми отримали певне уявлення про те, що таке великий наступ. Тоді ми дізналися ціну раптовості — швидкого сильного ривка, без місяців, проведених на урізаному пайку за рахунок внутрішньої волі, ривка, який кладе ворога на лопатки, перш ніж той встигає задуматись про розгортання власного озброєння. Це чудова ідея: якщо не вдається атакувати поступово, треба зробити ставку на швидкість; але завжди слід враховувати рівень свого забезпечення та особистого складу.
Тут, на фронті виявляється, що тільки людина здатна пережити будь-яке страшне випробування. Натомість її зброя не має тієї гнучкості, яка забезпечувала би залізну перевагу. Тому найстрашнішим є те, що для нас із початком наступу навіть найлегший кулемет усе ще важитиме надто багато. Технічні засоби дуже громіздкі; те саме стосується і їхнього тактичного застосування. Навіть у вогневому валу[5], який має зупиняти людей, мов залізний мур, проявився дух позиційної війни. Такий артилерійський вогонь гнучкіший, але і його ніколи не вистачає.
Людина ж сформувалася у полум’ї боїв; її нове та страшне обличчя — це те, що дали їй війна та технічні засоби. Фронтовики вже давно не просто натхненна молодь, яка, мов у п’янкому сні, стала б жертвою могутнішої сили машин. Ні, загартовані палаючою стихією, вони міцно стоять на ногах у безжальному світі. І хоча фронтовики без тіні сумніву виконують свої накази, все ж вони плекають надію, що можуть закінчити цю війну одним-єдиним рішучим ударом.
І треба визнати, що ця надія може бути втілена через мобілізацію усіх засобів. Ніколи не було стільки піхоти зібрано в одному місці, ніколи у нас не було такої кількості важкого та найважчого озброєння. Прокладені нові дороги та шляхи, скрізь ведуться загадкові роботи; коли напередодні нас вислали на розвідку, за лісом ми знайшли широкі траншеї, пронумеровані дерев’яними табличками: без сумніву, вони позначали місця розташування артилерійських батарей та мінометів. Тоді нам спало на думку, що якщо застосувати всю цю зброю, навряд чи лишиться хоча би клаптик неушкодженої землі.
Тож у нас були підстави сподіватись, що все пройде успішно: що ми стали гідні перемоги або принаймні — що у нас більше прав на неї, ніж у нашого супротивника. Яка відповідальність ставиться на карб у цей день, який ще ховається в темряві невідомості! Доля великих держав та ненароджених поколінь залежить від нього, а отже й від нас — від кожного кроку, який ми зробимо, від точності кожного пострілу та від сили, з якою ми протистоятимемо загрозі смерті.
Отже, завтра перший день! Ми давно вже знали всі деталі, командування не повідомляло тільки місце й час. Дати та назви населених пунктів у плані, у який нас утаємничили, було замінено літерами, щоб запобігти будь-якій необачності або зраді. Тепер у цих страшних розрахунках, якими ми були зайняті, наче витонченою грою, проявилася та велич, що визначає добу. Тож виступ розпочинається, і ми знаємо, що вже 21 березня залишимо окопи, аби зайняти ворожі позиції.
У цих словах міститься все: перший день. Це означає знову попрощатися з місцем, яке на декілька тижнів подарувало нам спокій. Велика доля, яка має звершитися, не звертає увагу на маленькі долі окремих людей.
Є давній вислів: «У солдата немає домівки». Все вже визначено наперед та впорядковано; єдине, що залишається робити, це збори. Тепер це означає тільки за старим звичаєм, за чаркою, попрощатися з цими чотирма холодними стінами, які захищали від вогню, дощу та вітру, та попрощатися з товаришами, з якими, можливо, вже не доведеться зустрітися знову.
Я кинув кашкет на ліжко та взяв одну з пляшок вина, які мешканці цього будинку, перед тим як тікати, закопали в саду. Це гарне старе бургундське, яке розпалює кров і яке справді заслуговує на те, щоб його ховали, наче скарб; воно точно призначалося не для наших келихів. Але це не має жодного значення, якщо вино розважає нас. І одна весела година значить для нас багато; у нас немає часу на смуток, адже напередодні битви життя тече із подвійною силою. Тому ми розвішуємо барвисті куліси сп’яніння перед виставою, в увертюрі якої доля вже підняла напоготові диригентський жезл.
Четверо молодих офіцерів, до яких я підсів, знайомі мені вже давно, і я знаю, що вони зліплені з міцного тіста. У цій компанії не затримується ніхто, якщо він сам не захоче цього; тут знають все один про одного та про людину судять не з балачок.
Не треба пояснювати, з якими почуттями вони дивляться у майбутнє. Настрій у всіх хороший, і хоча ентузіазм здавався би тут смішним, все ж усіх переповнює відчуття похмурої впевненості. Тут, де одного слова достатньо, щоб у пам’яті промайнула ціла низка спільно прожитих моментів, достатньо також одного тосту, щоби дізнатися, що на душі в інших.
Ми звикли до веселих бенкетувань, оскільки у нас ніколи не було стільки часу, щоби марнувати його. У будь-яку секунду може прозвучати команда «до зброї», і тоді шкодуєш за кожною краплею напою, яку не встиг випити, про кожен момент, яким не встиг насолодитись.
Та ось розмова стає голосною та палкою, сміх — невимушеним. Загроза відступає, і ми починаємо вбачати переваги в тому, що на нас чекає. Маленька кімната без меблів стає особливо затишною, і червоне полум’я у комині малює на стіні загадкові образи. Перед окриленою уявою постає місто Ам’єн і море, і нам здається немислимим, що ми не зможемо туди прорватися. Надто довго ми ховалися в цих проклятих окопах, наче кроти; тепер, коли на сході війська росіян розбиті, ми ще раз покажемо, на що здатні. Здається, що тепер, після майже чотирьох років, настала велика година.
Перед збудженим поглядом проходить майбутня перемога; йому ввижаються
