Вогонь і кров - Ернст Юнгер
Як же брешуть усі ті, хто каже, що на великі битви чекають із радістю! Мабуть, так було лише одного разу, коли все це відбувалося вперше, поки жага до битви, що схожа на глибинний потяг до якогось дивовижного відчуття, не потонула у крові. Так було раніше, коли ми ще мали юні серця, коли звучали марші та войовничі пісні, і не можна було вигадати нічого гарнішого, ніж вогняний хміль дикої битви та мужніх подвигів.
О так, ця магія виблискуючої зброї, крові, що піниться, і сміливої гри на межі життя та смерті — все це здавалося чимось набагато більшим, аніж все інше, що могло запропонувати буття. Так здавалося дуже довго, а втім, невже я став старим із того часу? Смішно, та якби не почалася війна, зараз я би ще навіть не закінчив навчання. Ні, я не постарів, але все ж змінився. Іноді мені здається, що я просто ситий по горло спогадами та кров’ю. І тоді я думаю про те, що від нас забагато сподівалися, так, наче більше від усього на світі ми хотіли цієї служби.
Я дістав з кишені пальта люльку — старого доброго товариша, який ставав мені в пригоді в стількох нічних чергуваннях і складав компанію у найважчі хвилини. Мундштук весь щербатий — авжеж, стільки разів я стискав його зубами. Одного разу в Комблі я курив люльку на позиції в напівзруйнованому будинку, і в мене влучила куля; люлька все ще залишалась у роті, коли мене перев’язували в підвалі.
Тонкий дим тютюну легко звивався в нерухомому повітрі, кольором не відрізняючись від блідо-блакитного неба. Раптово мені спало на думку, що кілька років тому, перед моїм першим боєм, я вечеряв тієї самої пори та майже в такому самому місці. Хоча ні, це мало бути вже навесні, тому що тоді пень, на якому я сидів, був уже вкритий світло-синіми анемонами. Точно, це було в квітні, я пробрався зі свого намету до лісу, щоб побути трохи наодинці з собою та своїми тривожними думками. Коли смерть здається такою близькою, життя наче сповнене якогось солодкого болю; я згадую, як тоді, думаючи про слова «бойове хрещення», відчув щось на кшталт дитячої радості, згадую, як я, наче п’яний, пробирався через ряди сплячих до намету і розбудив там свого кращого друга, і ми довго говорили з ним, а потім разом складали листи до наших батьків — на випадок, якщо хтось із нас не доживе до наступного вечора.
Так, а потім був цей прекрасний марш крізь ранкову зелень листя і сонячні промені, у якому дивно поєднувалася радість із урочистою серйозністю. О так, ми відчували цю велич і чистоту, які наповнювали нас, цю легкість та важкість водночас. Мені завжди подобалося так марширувати в ранкові години, наповнені тривожним чеканням, — пробираючись через свіжу зелень кущів вузькими лісовими стежками, минаючи пагорби та низини. І це було наче свято, коли на якомусь перехресті ми зустріли довгу колону вдягнутих у вицвілі шинелі пригнічених полонених, і тоді якийсь бородатий ополченець із ландверу крикнув нам: «Хлопці, тут вже бережіться!».
Потім ми вийшли на широку лісову дорогу, на якій безперервно гриміли вагонетки з боєприпасами, і в цей час почули попереду підсилений у тисячу разів гул битви. А тоді, коли повз нас почали проносити одні за одними ноші з пораненими, одразу стало не до жартів. Всі думки були тільки про це, і кожного наче лихоманило. І коли перша граната впала біля нас у хащі та від вибуху почали розлітатися важкі кусні землі та гілки, одразу запала тривожна тиша, яку порушив вигук старого солдата: «Зараз вони нас виб’ють, як котлету!». Але тепер вже ніхто не сміявся, як могли сміятися перед тим. І коли потім ми просувалися під важким вогнем по галявині, повністю вкритій тілами, — після цього ми дійсно стали вже іншими людьми. Навіть сонце світило нам вже інакше.
Тепер у нас позаду була важка зима, і ми чесно заслужили на безтурботну, прекрасну весну. Ми провели останні дні осені в боях у Фландрії, із її сумними рівнинами, темними від густих дощових хмар. Потім ми опинились на позиціях у неспокійному та холодному Артуа, звідки нас несподівано закинули до вогняного пекла танкових боїв поблизу Камбре. Там ми могли вивчати форму війни, яка була для нас чимось новим та цікавим, і водночас у нас зароджувалася надія, що нарешті завершиться час безкінечного лежання-в-очікуванні-в-окопах.
Іноді, під час тупого вичікування за брустверами та щільною загорожею з колючого дроту, ми думали так: краще один раз вийти у потужну бурю назовні, у відкрите поле, нехай навіть там ховається сам Сатана; краще показати зуби ворогу, аніж дрімати без діла, наче кроти, які відсиджуються у своїх темних норах. Там, під Камбре, ми мали перейти у наступ, але не більше, ніж на декілька сотень метрів до визначеної цілі, сільських хатинок перед лісом. Тоді ми відчули, що бажання атакувати пробуджує в нас невідомі сили, і ці сили передаються всім — від командирів і до останнього рядового.
Що можна було очікувати від цих слабких, виснажених позиційною війною солдатів, яких раптово, у морозну грудневу ніч, запхали у вантажівки та закинули в гуркітливий котел битви? Ці зголоднілі та стомлені чоловіки, які тремтіли від холоду у своїх шинелях, невже залишилися в них хоча б рештки волі? І все ж, коли їхній залізний натиск на ворожі позиції був зупинений артилерією і вони знову отримали наказ перейти у наступ, цієї миті в них прокинулася грізна сила. Навряд чи після 1914-го десь іще була така відчайдушна атака, адже тоді це слово набуло нового сенсу: кулак, який міцно та безжально схоплює свою здобич. На лінії трьох кілометрів спустошених країв, які вздовж і впоперек були всіяні сильними окопними позиціями, розпочалося протиборство кулеметів та ручних гранат, а також артилерійського вогню, від якого земля тряслась, немов у пологових переймах. І ті, хто вийшли з битви цілими й неушкодженими та мали час замислитися, могли тільки дивуватися хоробрості та витримці, яку всі проявили в цей день. Тут із жорстокого матеріалу війни поставала нова раса, яка виховувалася у школі битв та знайомилася зі своїм смертоносним ремеслом. Тут зливалися в одне ціле воля командирів та доступний їм матеріал.
Та що ми знали у 1914-му про матеріал — про це чуже слово, яке скоро мало отримати для нас
