Вогонь і кров - Ернст Юнгер
Ми всі спізнали це відчуття, що людина — це більше, ніж матеріал, якщо вона протиставляє йому власну стійкість, і яку би не вигадали силу — немає жодної, яка могла би зломити спротив хороброго серця.
Мені здається, це дуже важливо, що ми отримали цей досвід — досвід із крові та плоті. І якщо наше покоління мало сплатити рахунок, який відкрили інші, то, можливо, у свої самотні й страшні години, у палаючому чистилищі, ми теж знайшли свій зиск, плоди якого ще зійдуть потім і важитимуть більше, ніж усі загиблі та поранені.
Війна на виснаження стала дзеркалом, у смертельному мерехтінні якого ми побачили розпад безповоротно втраченої доби. І якщо раніше хтось питав, де нам шукати спасіння, у цих словах проявлявся інший, таємничий сенс, прадавнє питання, яке знову постає перед людиною тут і зараз.
Темрява прийшла до цієї маленької галявини. Тонкий білий туман поставав із вільхової хащі. Я вже мусив вертатися до свого маленького, запиленого північно-французького селища, де ми жили цілий тиждень, готуючись до великої битви, яка, якщо вдасться наш наступ, має стати для нас останньою та завершити цю війну. Останньою — солдати всі забобонні, і я завжди маю дещо неприємне відчуття, коли в мене мимохіть виривається це слово.
Я піднявся зі свого пня і рушив через незорані поля, прямуючи до тієї межі, де обрис невисокої церковці майже стирався на фоні темного неба. Стало досить холодно, і рій мошок, за грою якого в останніх сонячних променях я спостерігав, вже надійно сховався у потрісканій корі дерева.
Та все ж сьогодні я побачив пробудження всього живого і відчув, як щось має статися.
Такі дні залишаються у пам’яті.
2
У селищі запала мовчазна ніч, тільки тупіт і пирхання коней у стайнях розсікали темряву. І найменший відблиск світла не видав би, що тут є люди, набагато більше людей, ніж у мирні часи. Це село було забите солдатами до останнього горища, немов безкінечно широка і мальовнича горбиста рівнина. За одну ніч пасторальний пейзаж перетворився на величезний воєнний табір, переповнений масою людей і техніки.
Я проходив спустошені двори та закинуті сади у пошуках своєї квартири. Скрізь, де ми з’являємося, ми створюємо нове, воєнізоване суспільство. Ми спалюємо паркани та ламаємо непотрібні стіни. Ми рубаємо меблі на дрова й засипаємо кімнати соломою. Утім, трапляються й одразу придатні помешкання. Ми облаштовуємо житло в церквах і школах, а на поля дивимося тільки як на місце для вправ та стрільби. Все це змінило обличчя широкої смуги землі навколо фронту, яка оточує зону бойових дій, спершу зробивши її похмурою, а згодом геть зруйнувавши.
Тільки зброя тут була як новісінька. Вона виблискувала під рваним брезентом селища, як ключ під брудною ганчіркою, у яку його загорнули, щоб уберегти від дощу. Прихована в порожніх сараях та альтанках, у загрозливій тиші стояла зброя, штик до штику; у непримітних нішах охайно складені необхідні боєприпаси, у кожній з селянських хат розміщено ретельно доглянуті кулемети, шинки стали складами гранат; вся місцевість перетворилася на суцільний арсенал.
Нарешті я знайшов свій будинок. Вочевидь, ніхто ще не лягав спати. Важкий тютюновий дим заповнював маленьку низьку кімнату, яку ледь-ледь освітлювала свічка, вставлена в горло пляшки. За столом можна було розрізнити чотири силуети у рваних сірих шинелях. Між ними стояли пляшки та кухлі; ці четверо грали у карти, розкреслені синіми та жовтими лініями. У кімнаті панував веселий шум, наче намічалася пиятика.
У комині горіли дошки з розламаних ящиків для гранат, і багаття розкидали блиски червоного світла по холодних стінах, чия біла штукатурка вкрилася темними плямами. Залишилася тут неушкодженою тільки маленька кропильниця з порцеляни; вона висіла там, де труба димоходу під нахилом входила в стіну. У кутку були накидані одна на одну торби та сірі, вкриті парусиною ящики, які ледь вміщалися в батальйонні вантажівки.
Мене привітали мішаниною вигуків:
— Друже, де Ви застрягли? Ми шукали Вас по всьому селу. Ви пропустили промову капітана — завтра буде перший день. Та заходьте вже!
Один із тих, що сиділи за столом, засвистів, зображуючи звук міни, і раптово вдарив кулаком по столу, так що вино розплескалося на карти. Та з усього переполоху я почув тільки одне: «Завтра буде перший день». Отже, вже завтра! Звичайно, ми і так знали, що ці спокійні дні не триватимуть вічно. Але зараз, несподівано, їхнє завершення стало дуже близьким, воно здавалося дивним і загрозливим, немов морська хвиля, яка обрушується із криваво-червоною піною. І все ж це було полегшенням, знати напевно: ми вирушаємо!
Ми вже знали це, знали давно: ми отримали таке сильне поповнення, якого не було за всі ці роки, ми вправлялися у стрільбі, а одного разу, у складі цілої дивізії, навіть відпрацьовували до найменших деталей проведення наступальної операції та штурмували добре укріплені позиції, прориваючись крізь вогонь, позначений червоними прапорами; ці позиції складалися в такі дивні лінії, що ми добре знали: вони точно відповідають справжнім укріпленням десь по той бік фронту, які чекають на нашу атаку. І те, що ми мали зробити прорив на кілометри вглиб через все нові й нові білі смуги, які позначали ворожі позиції, означало, що це буде вже не обмежена конкретною метою атака, як часто траплялося раніше, а справжній прорив і подальше просування у вільний, безмежний простір — рішуча й потужна дія.
Утім, ворожі позиції вже були нам знайомі, ми знали про них, можливо, навіть більше, ніж наше командування. І коли ми думали про їхні нескінченні лінії земляних валів, із кільцями брустверів та загородженнями з колючого дроту, то ми знали, що