Вогонь і кров - Ернст Юнгер
Та навіть здалека, донесений нічним повітрям, приглушений і все ж зі страшною ясністю, проникає звук. І водночас прокидається пам’ять з усією її невмолимістю. Я стискаю зуби і хочу затулити вуха, аби втекти від цього зойку. Але він лунає звідусюди, наче нагадування, безперервний крик про допомогу.
Поступово я усвідомлюю, що відбулося. Це одна з найбільш тяжких невдач, яка рідко трапляється на цій війні. Роту знищено — розсіяно та розбито вщент, ще до наступу, за багато тисяч кроків до ворожих позицій. І мені здалося, що тепер має знову щось статися, хоча це припущення одразу було відкинуте як жахлива здогадка. Повернутися туди? Ні за яку ціну! Тільки що десь там само впала ще одна граната, і крики стали ще гучнішими та пронизливими.
Але як цьому зарадити? Я мушу повернутись. Я не можу ухилитися і сховатися — ні, жодних сумнівів: я мушу йти. І ось я обережно підіймаюся та крадуся назад, у будь-яку секунду готовий, наче польова миша, зникнути у своїй норці.
Через якийсь час я наштовхнувся на людину, що зіщулилася в одній із вирв. Ми перегукнулися і я впізнав Галлера, старого доброго приятеля, з яким побував не в одній халепі. Далі ми вже йдемо разом; удвох завжди легше, тоді вже мусиш взяти себе в руки. Ми зістрибнули до траншеї — тієї самої, про яку наш провідник казав, що пам’ятає її, — та зустріли купку людей, які обережно тулилися до стінок; приблизно дванадцять чоловіків, серед яких були і санітари. Усі вони були немов контужені і без жодного спротиву дозволили потягнути себе далі по відкритій місцевості. Скоро ми опинилися у переповненому трупами та важкопораненими епіцентрі вибуху, над яким все ще нависала тліюча хмара пилу.
Тепер завдання полягає в тому, щоб зціпити зуби та відігнати всі почуття, аби змогти вирішити задачі, які постають і перед лікарем, і перед солдатом. Ми збирали речі та робили перев’язки пораненим. Раптом я відчув, як мене міцно схопили, і побачив на землі чоловіка, який підповз на руках, тому що уламки роздробили йому ноги по стегна. Це був один із рекрутів, які сьогодні вперше опинилися під вогнем. Він бубонів купу незв’язних слів: що його поранено, що йому потрібна допомога; він, напевно, бачив раніше лейтенанта тільки під час вишколів, коли той сидів на коні та віддавав накази, чиє виконання було беззаперечним, і вважав, що зараз все буде так само. Але я нічого не міг зробити і тільки безпомічно поплескав його по плечу. З усіх боків все нові повільно підповзали у темряві. Одного за одним поранених підбирали та відносили до найближчого бліндажу. Там санітари надавали їм допомогу. Утім, до світанку можна було зробити не так багато.
Інші, маленька група, рештки розбитого взводу, вирушили через траншеї якнайдалі від цього проклятого місця, над яким знову загуркотіли гранати, інтервали між якими ставали дедалі меншими. Можливо, на тому боці, у передніх окопах, почули крики, і по телефону передали артилерії, що удар влучив у ціль. У полум’ї вибухів, чиї спалахи освітлювали траншеї, ми змогли розгледіти обличчя один одного; вони були спотворені та вимазані землею. Ми ступали по багнюці та воді, і коли спотикалися й падали, наші пальці дряпали слизькі стінки траншей. Здавалося, що ці траншеї ідуть по колу, тому що скільки б ми не повертали, ми знову й знову проходили одні й ті ж місця, свист снарядів над якими ставав різкішим і зловісним. Це було схоже на те, що в темряві нас переслідує якась ворожа істота із гострим зором. Ми були такими пригніченими, що не реагували на жодну загрозу й хотіли тільки якомога швидше дістатися надійного сховища, придатного до того, щоб у нього заповзти.
Знову йдемо під вогнем і знову, майже повністю виснажені, повертаємо. В одному місці, де стінки траншеї були приплюснуті вибухом, ми сіли, щоб перепочити. На мить крізь тонкі хмари прорізалося місячне сяйво, матове, наче склянка з молоком, і крізь білувату димку пари й краплі роси мій погляд зупинився на обличчі рекрута, який сидів переді мною. Неясний, у морозній лихоманці, перед моїми очима постав образ, який пробудив у пам’яті тривожні спогади. Хіба це не був той мамин синочок, який нещодавно, під час довгого переходу, більше не міг нести ящики з боєприпасами й почав плакати? А тепер він тягнув на широкому ремені два ящики, які були заповнені вже не патронами, а артилерійськими снарядами. Це вже велика різниця. Тепер він мусив не тільки нести довірені йому ящики весь час протягом нашого довгого й важкого походу, але й не залишати їх навіть за найстрашніших обстрілів. Якби це був якийсь досвідчений вояка! Але цей… Від цього погляду я втрачаю рештки холоднокровності. Я відвертаюся і мені стискає горло. Навколо мене сидять мовчазні та похмурі чоловіки.
Нас знов наздоганяє вибух. Заново починається ходіння по коліна у воді, крик і блукання по колу. Зрештою ми почали досліджувати траншею, яку вже минали декілька разів, і цього разу наштовхнулися на добре укріплені позиції з критими бліндажами та польовими пічками, з яких підіймався теплий дим. Нам зустрівся вартовий, і ми дізналися, що частина нашого батальйону облаштувалася тут і що призначені для нас помешкання розташовані зовсім поруч. Але потім ми знов опинилися в якихось зруйнованих окопах і зрозуміли, що в темряві неможливо дістатися цілі. Тож ми мусили заночувати просто неба й дочекатися світанку. Всі розійшлися, щоб не стати знову груповою мішенню. Ми з Фінке, який також дійшов неушкодженим, повернулися назад до позицій, де, як ми пам’ятали, в стінках побачили ніші для боєприпасів. Я заповз до однієї з них; ніша, накрита металевими листами, була витягнутою та вузькою, своєю закругленою формою вона нагадувала пічки, які ставлять у своїх альтанках селяни в Нижній Саксонії. Фінке дістав із ранця ковдру та накрив мене.
Звичайно, про сон не могло бути й мови. Чуття коливалися, як струни фортепіано, по яких б’ють крихітні молоточки. Я згадав, що перед походом повісив на портупею підсумок, у якому були цигарки; на щастя, сірники теж залишились сухими, тож я міг закурити. Нехай би тепер назовні навіть почався дощ — згорнувшись у цьому сирому теплі, я відчував щось на
