Вогонь і кров - Ернст Юнгер
Під три чорти вас усіх, я просто хочу спокою! Я хотів віддатися своїм думкам, але натомість щораз у голові поставало видовище, від якого чуття згасали, а руки починали тремтіти — видовище тіл, які тонули в диму й звивалися в ньому, наче риби, яких кинули на палаючу сковорідку. Повільно наставали ранкові сутінки. Я виповз зі свого бліндажа та разом із Фінке піднявся з траншеї у відкрите поле. Дощ припинився, і густий туман лежав над сирою землею, де панувало дивне пожвавлення. Міномети та гармати за такого сприятливого освітлення викотили на позиції, і піхотинці намагалися тепер їх замаскувати. Згаслий та втомлений, я дивився на ці рухи. Низку важких кулеметів розмістили уздовж траншеї. В офіцерові, який супроводжував солдатів, я впізнав командира нашої кулеметної сотні, лейтенанта Фалленштайна. Я покликав його, але він залишився на місці та привітав мене такими словами:
— Друже, що це з Вами? У Вас обличчя мерця!
У мене не було жодного бажання пояснювати йому, що з нами сталося, а тому я спитав лишень про наші позиції. Він вказав на штольню, що розташовувалася неподалік: не знати скільки разів ми минали її цієї ночі. Там ми одразу ж знайшли три приготовані для нас польові пічки; номер нашої сотні був охайно написаний крейдою на дерев’яній дощечці біля сходів. Я гукнув, і знизу озвався Шмідтхен, який стояв там собі бадьорий, свіжий, такий, що виспався і навіть не мав гадки про катастрофу, яка сталася вночі. Коли він дізнався про все, він розлютився й почав посилати нескінченні прокляття на адресу нашого провідника.
Тим часом поприходили перші з тих, хто пережив цю ніч: брудні, виснажені, зсутулені, без жодного слова вони стояли перед сходами до штольні. Коли я побачив, як їх хитає, мене прошило запитання: що буде з цими людьми в битві, якщо ще навіть нічого не почалося? Здавалося, що в них не залишилося жодних слідів колишньої сили.
Я теж хотів би відлежатись, але мусив повернутися на місце обстрілу, щоб переконатися, що перенесено всіх поранених. Тож ми з Фінке знову вирушили через туман, і встигли відійти не надто далеко від нашої траншеї, коли наштовхнулися на групу людей, які оточили місце нічного зруйнування.
Так, це сталося саме тут, і ця місцина все ще має жахливий вигляд. В окопі та навколо нього лежать близько двадцяти трупів, почорнілих, розірваних, спалених, і між ними хаотично розкидані шоломи, зброя та ранці. Це не найкраще видовище, яке можна побачити перед наступом.
З окопу підіймалася знайома фігура. Це був фельдфебель Кумпарт; за ним ішли слідом кілька інших солдатів із нашої роти. Я зрадів, коли побачив, що серед них був і Шпренгер. Вони розповіли, що зранку перенесли поранених до перев’язувального пункту. Ми поквапилися зібрати сумки з листами, гаманці та інші речі загиблих, адже деякі ранці вже були розрізані та пограбовані. Після цього ми назавжди залишили це прокляте місце.
Дорогою ми зустрілися з тими, хто відстав, і я задумався про те, щоб перерозподілити сотню так, аби ті, хто залишився, знову стали єдиним підрозділом. Від деяких роїв не залишилося жодного бійця. Перекличка виявила, що зі ста шістдесяти чоловік, які були напередодні, до позицій дійшли тільки шістдесят три! Єдиною, хоч і слабкою, втіхою було те, що в кожному нещасті комусь щастить. Наприклад, пощастило одному унтер-офіцеру, який був настільки близько до місця вибуху, що вогонь обпалив ремінь від гвинтівки в нього на плечі. Інші розповідали, що опинилися всередині клубка з тіл своїх товаришів, але не отримали навіть подряпини від уламків. Від войовничості не залишилося й сліду; супротивник, поки ми лиш добиралися до нього, першим завдав нам жахливого удару. Я надіслав до батальйону перший список втрат; число загиблих і поранених мало поповнитись списком зниклих безвісті. Деякі з них ще могли знайтися протягом дня, інші, цілком можливо, стікали зараз кров’ю в поодиноких окопах.
З’явився вістовий: командування цікавилося, чому я не прийшов на нараду. Ще й це! Я зібрався і вийшов, дорогою лаючись.
У великій штольні, викопаній, вочевидь, із протитанкової пастки, сидів капітан із його ад’ютантами та командирами інших сотень; вони завершували останній розподіл завдань. Із розмови я зрозумів, що кулеметна сотня також потрапила під обстріл. Окрім цього, не прозвучало нічого нового; про те, що сотня має вирушити завтра о 9.40 у першій хвилі наступу, мені вже було відомо. Через те, що очікує нас на відкритій місцевості, я вже не тривожився; мені тільки хотілося знати, звідки ми візьмемо сили для того, щоб стояти на позиціях, особливо після довгих годин під важкими обстрілами, які спустошили переповнені траншеї. Єдиною втіхою було сонце, яке розігнало туман. Погода має сприяти нашому наступу.
У нашій штольні як і раніше панував похмурий настрій. Шмідтхен та Шпренгер лежали на дошках і мовчали. Я присів за маленький розкладний стіл, аби передивитися записники та листи загиблих. Доволі сумне заняття. Ці світлини молодих хлопців, які перед виступом ще пишалися тим, що отримали нову уніформу; листи від матерів, друзів та дівчат; каблучки з дешевими камінцями, нікелеві годинники в товстих, жовтуватих кістяних футлярах — все це болісно нагадує про тісні кола близьких, які доля розриває в секунду смерті.
Всі ці дрібнички я склав докупи, поклав їх до ніші в штольні та написав записку для того, хто знайде це. Тоді я сам вмостився на дошках із наміром не вставати знову, аж поки не буде наказу. Ми вели монотонну розмову про якісь дрібниці та все більше віддавалися почуттю, що ми ще довго пробудемо в теплі та безпеці, і в нас є ще вдосталь часу до тієї миті, коли ми муситимемо виходити в темну, палаючу від пострілів ніч. Як діти в ранкові години лежать у ліжках, думаючи про школу із її дрібними турботами, так само наше буття завжди прагне загорнутися в м’яку оболонку сну перед прокиданням до жорсткої дійсності.
Але час пролетів швидко, і до вечора розмови вже згасли. Кожен віддався своїм думкам. Нарешті, о 10-й вечора, застукотіли чиїсь кроки на сходах, і в темному просторі зазвучав голос вістового:
— Наказ по батальйону: роти мають вирушати на передню лінію!
Ми підвелися й відчули, як остання
