Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

— Давно не видно, — заспокоїли ми їх.

Потім ці люди з задоволенням сиділи й палили біля нашого під’їзду. Грілися на сонечку. Теревенили з чеченцями, своїми ровесниками. Підступу не боялися. Двір було оточено.

Я пам’ятаю випадок у 1995 році: двоє молодих солдатів на прохання сусідів-крамарів приносили різні консерви на продаж. Жартували, сміялись. Дружили з кимось із нашого двору. Вони довіряли. Ходили в наші двори без зброї. Одного разу обох знайшли зарізаними на доріжці саду.

Однак сьогодні наші молоді чеченки охоче й люб’язно спілкувалися з російськими військовими! Ми пішли до себе. З ними я не сиділа. Була в Золіни — Джимової дружини. Не виходила, але прислухалась. Російські хлопці розповідали:

— У Чечні ми перший місяць!

Вони дивувалися, що в нас дівчата чисті, як за старих часів. Не такі, як у них удома. Сказали:

— У нас живуть інакше. Дівчата п’ють і гуляють із дванадцяти років!

Солдати заявили, що я — красива. Багата пожива тепер для розповідей і пересудів у кумась, які сьогодні стали їхніми співрозмовницями. Добре, що я пішла звідти! Але я зробила висновок, що і російські хлопці бувають тверезими та спритними.

Царівна

17.08.

Наш борг Мадині на ринку — 350 р. І 1000 р. ми позичили в Рози. Для нас — суми колосальні! Віддавати будемо кілька місяців. Їсти нічого.

Зустріла знайому дівчину. Вона гордо повідомила, що вийшла заміж у 13 років! Чоловікові — 18 років. Від неї я дізналась, яке кохання в біженцях! Дорослі їх одружили за чеченським звичаєм. Молодята тепер сплять за ганчір’яною перегородкою! Ковдра замість стіни відгороджує пару від сторонніх мешканців. Де? Як ти гадаєш, Щоденнику?! У залізничному вагоні! Я давно так не сміялась.

21.08.

Привіт, Щоденнику!

Живемо в новому під’їзді з Золіною та її чоловіком, схожим на кабана. Джим часто напивається і її ганяє. Вона ховається в нас. Якось ганявся за нею з сокирою.

Я нічим не торгую. На ринку постійна стрілянина. Мама не хоче, щоб я йшла туди.

— Краще поголодуємо, — каже вона.

Наші нові сусіди — дивні люди! Чоловік і дружина приходять до нас, розвішують у нас те, що попрали. Раніше вони робили це у дворі.

Мама довго прибирала балкон, недоступний для користування через бите скло, цегляний щебінь і сміття. Тепер він чистий. І став у пригоді! Уже можу записати два випадки.

№ 1. У нас був алебастр, приблизно половина мішка. Дали кілограми три Золіні. Пояснили:

— Ми стіну зміцнюємо між кімнатами. Стіну розбито.

За десять хвилин повертається Золіна з відром.

— Ще! — каже. — Мені треба ще!

Ми відмовили. Вона образилась. Чоловікові поскаржилась. Мовляв, вони нас пустили у «свій» під’їзд, а ми, нахабні тварюки, не віддячили.

Того ж дня Джим зустрів у дворі мою маму й каже нахабно:

— Чи вистачило вам алебастру?!

Мама відповідає:

— Вистачило!

Не хотілося через своє добро сваритись. Мама хотіла піти. Та де там! Джим заявив:

— Я дав дружині грошей. Вона з’їздила на ринок і купила все потрібне. Нам від вас нічого не треба!

— От і гаразд! — відповідає мама. — У нас на автобус грошей немає. І на хліб. Ремонт у квартирі потрібен великий.

№ 2. У квартирі людини, куди ми перейшли жити, стояла ванна. Піч і колонку Джим продав скупникам краденого, а ванну — не встиг.

Прийшов господар квартири. Попросив Джима зберегти ванну. Сусід пообіцяв. Але того ж дня з’явився до нас, сказав: «Ванна тут моя!» І забрав її до себе. Родина Нури з цікавості відразу з’явилася.

— Де ванна? — нас питають.

Він пропив цю ванну наступного дня. Нас підставив. Ні, не буде нам тут спокою! До нас, на другий поверх, залізти нашим же сусідам — легко. Тому ми поставили всюди залізні ґрати. Забили в краї балкона цвяхи, щоб ті, хто полізе до нас, поранили руки. І ще я сховала канат на балконі — щоб самим можна було спуститися по ньому — на випадок, якщо ввірвуться у двері. Вхідні двері слабкі. На допомогу кликати нікого.

У дворі живуть дві чеченські родини. Їхні близькі родичі й друзі розселилися поряд, по цілих чужих квартирах і приватних будинках. Ми одні.

Усім подобається наша старовинна книжкова шафа. Джим уже вимагав її собі. Казав: куплю або заберу так. Але ми не віддали. Заразом сусіди задивляються і на два килимки. П’ятиметровий килим винесли, а ці, малі, залишились. Ображений за алебастр Джим добряче випив і голосно міркував, що я не мусульманка. А мусульманин у мене лише дід.

Тільки вчора останній шматок нашого хліба я віддала його вагітній дружині. Більше в нас немає ні грошей, ні хліба. Просто мама сказала, що жінці при надії ні в чому відмовляти не можна!

Читала Мережковського «Тутанхамон на Криті», про жрицю Діо, і «Юліан Відступник». Коли я прочитала, як християни розбили храм язичницьких богів і вбили дитину, я заплакала. Взагалі плачу я рідко. Юліан дав обіцянку дбати про дитину старому, який помирав і не бачив, що хлопчик уже мертвий. Я знаю, чого варта обіцянка тому, хто помирає. Мені зрозуміла віра цезаря в язичницьких богів. Він просто побачив, яким є новий «гуманний» рух.

Ми поховали маленького кота. Мир йому! Він знайшов і з’їв щось неїстівне, сильно хворів.

Людей чесних, справедливих, сміливих майже не залишилося довкола. У скорботному хаосі, некультурному і злому.

Сьогодні повз наші вікна рухаються якісь військові колони. До зустрічі! Цілую тебе, Щоденнику!

Люди з родини Нури вбили нового Ліниного кота. Разом брешуть проти нас. Разом крадуть. І водночас ненавидять одні одних. Мама правильно каже: жити у світі неправди й розбрату — гірше, ніж загинути від бомби.

Будур

24.08.

Написала листа маминій однокласниці з Ростова-на-Дону. Її звати Наталя. Не знаю, чи вистачить сміливості його відіслати. Взагалі я соромлюся прохати людей про допомогу.

«Це лист із міста Ґрозного.

Я — Поліна, дочка Єлени, вашої давньої подруги й однокласниці. Пишу вам про наше надзвичайно скрутне становище. Будинок наш розбито. Папери на компенсацію (кажуть, за квартиру вона належить) не можемо оформити — грошей немає. Поневіряємось. У мами був інфаркт. Я сама роблю їй уколи. Майно наше майже повністю вкрадене й знищене.

Мене було поранено восени 1999 р. на ринку. Гуманітарну допомогу ми не одержуємо, тому що не відповідаємо “категоріям” тих, хто її потребує. Довідки про інвалідність мамі теж не можемо зробити, щоб оформити пенсію за інвалідністю. У війну частина документів пропала. Я закінчила 9 класів. У мене три оцінки “добре”,