Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Мені подарували сто рублів! Склалися сусідки по торговельному ряду. Сказали:

— Купи собі взуття літнє. Спека! Калоші давно знімати час!

Царівна Фатьма-Будур

15.04.

На ринку вбили росіянок. Очевидці розповідали:

— Помираючи, вони довго мучились. Ніхто не надав їм допомоги, не викликав лікарів!

Навпаки, деякі люди підходили до них і зривали з поранених золоті прикраси! Це бачив один із синів Нури. Я їх не бачила. І нічим не могла допомогти.

За якийсь час до цієї події я відійшла до кіосків, де торгували шоколадом. Почала мити руки після їжі. Я була у великій хустці й у старій синій куртці. Несподівано біля мене опинився світлий чеченський хлопчина років шістнадцяти з пістолетом у руках. Він прошепотів:

— Іди звідси! Збирай товар і тікай! Зараз буде стрілянина!

Я не стала ні про що розпитувати незнайомця, а зібралась і пішла з ринку. Потім почалося. Натовп зірвав з росіянок прикраси, коли ці жінки помирали, і ніхто не надав їм допомоги. Це були жінки, які на свято християнського Великодня прийшли на ринок по харчі!

— Уявляєте, в них витікав мозок, а одна жінка півгодини не вмирала, — ділився побаченими подробицями сусід Ваха. — Їхні торби з ковбасою та яйцями відразу забрали. А сережки з вух висмикнули потім!

— Так їм і треба! — раділа сусідка Ліна. — Росіяни нас грабували, коли впала ракета 21 жовтня 1999 року. А зараз наші вбили їх і пограбували!

— Усе ти брешеш! І совісті в тебе немає! — не витримала я, слухаючи біля під’їзду це марення. — Коли впала ракета — грабували свої рідні чеченці, тому що федеральні війська ще навіть у місто не заходили!

Терпіти не можу несправедливість.

Царівна

01.05.

Поїхала я на ринок торгувати. По дорозі зі мною трапилось кілька «чудес»: моя мереживна спідниця зачепилася за колючий кущ, і я довго її звільняла з полону, боячись порвати. Потім я, посковзнувшись, упала. І подумала: щось мене зупиняє. Але їжа потрібна. Мама лежить удома, а я повинна заробити й принести. Щойно я розклала товар, дивлюсь: БТРи й танки оточують ринок. Почалась автоматна стрілянина. «Раптом що трапиться? Книжки — чужі!» — злякалась я.

Миттю зібрала товар у два пакети й бігом до маршруток. Тільки дорогу нам уже перекрили. Водій, щоб вивезти людей у безпечне місце, поїхав не звичайним шляхом, а в бік мечеті іншою вулицею.

«Бах!» — вистрілили з гармати. Почалася паніка. Страшно закричали люди. Після цього вдарили автоматні черги. Кулі поряд із машиною. Ми вискочили з неї на вулицю в пошуках сховку. Частина пасажирів побігла рятуватись у мечеть. А я з жінками й дітьми — у приватний сектор. Смикаємо ручки хвірток, штовхаємо їх — дарма! Все замкнене! Жах! Нарешті одна відчинилась! Забігли в чужий двір. Обстріл триває. Гуркіт. Нас усіх пустили в будинок. Ми хотіли сховатись у підвалі, але він був далеко і на замку. А стрілянина така, що замок відкрити немає ніякої можливості. Довелося просто лежати на підлозі години чотири.

Будинок, де ми ховалися, трясся від вибухів. Одного разу гримнуло поряд. Загорівся будинок у сусідньому дворі, приблизно в ста метрах від нас. У кімнаті, де ми були, зі стелі впала люстра. Усі пили в гостинної господині заспокійливі краплі зі спільної склянки. Одна з жінок була вагітна. У неї почалися болі. Сказали: перейми. Вона так закричала, що чоловіки миттю втекли з нашої кімнати. Я і ще одна дівчина вискочили у двір. Побачили: біля паркана стоїть військова машина, танк чи БТР. (Я не роздивлялася.) Стріляє з гармати! У відповідь така сама машина палить у наш бік. Навіть видно звідки! Ми стали кричати:

— Їдьте! Не викликайте вогонь на нас. Учення у вас, чи що? У цьому будинку — маленькі діти!

Господиня будинку силою затягла нас назад у приміщення. Обізвала ненормальними. Стала пояснювати:

— Жити набридло? Хто вас почує, хто взагалі послухає?!

У цьому ж дворі, але в іншому будинку теж ховалися люди. Не знаю їхнє число. Нас в одній кімнаті було п’ятнадцятеро! Дорослі й діти. У цю халепу втрапили навіть зовсім маленькі, немовлята! Їх уклали всіх разом, на одне ліжко. Залишитися в живих ми вже не сподівалися. Потім ми почули ревіння моторів великих машин. Визирнули на вулицю. Там «Урали» відвозили кудись людей, переважно чоловіків, яких військові зуміли схопити. Жінок, що чіпляються за машини, військові намагалися зсадити, виштовхати, але вони не залишали своїх чоловіків і братів.

Я виповзла на вулицю з жінкою-чеченкою. У неї на руках була трирічна дівчинка. Знову і знову люди вперто піднімалися на машини, виснули на високих бортах, намагаючись звільнити своїх.

— Усе зачистили! — казали ті, хто приповз із боку ринку.

Багато хто плакав ридма. Були поранені. Були вбиті.

— Камери схову відкрили і все віднесли, — повідомили на вулиці. — Тепер порожньо!

Деякі жінки віддали військовим свої золоті прикраси, щоб визволити молодих хлопців. Адже забирали на зачистці навіть школярів.

На зупинці міського транспорту зібрався величезний натовп. Тут розповідали дивні епізоди сьогоднішнього дня. Наприклад, як одна літня чеченка бігла за БТРом і буквально стягла з машини свого онука. Вона, міцно вилаявши матом військових, показала їм непристойний жест, що, видно, сподобалось. Військові розреготались і дозволили: «Бери свій скарб!» «Скарб» був підлітком років чотирнадцяти зі шкільною торбою. Він прийшов на ринок допомогти бабусі до початку занять.

Мені показали її. Цю жінку термосили, обіймали люди. Сміялись і плакали. А безстрашна героїня раптом перетворилась на невеличку зіщулену бабусю й ридма ридала.

Перехожі говорили, що крім «Уралів» були автобуси, навантажені людьми з ринку, але цього я не бачила. Люди стояли групами, збирали гроші для поранених. Шукали для них транспорт, бо він розбігся. Сторонні люди допомагали одне одному. Більшість, як і я, намагалися виїхати додому. Швидше вибратися з точки, де відбувся ще один «фільм жахів» міста Ґрозного.

Звістка про події на ринку випередила моє повернення. Мама нервувала, переживала. Коли я дісталася додому, то побачила на пустирі, біля нашої зупинки, величезні вирви — метри по два завглибшки. Виявляється, в районі наших будинків теж був обстріл! У приватному секторі, у двох кварталах від нас, убило жінку. Цю татарську родину ми знали. Чоловік і дружина обідали у дворі свого будинку. Осколок влучив жінці в голову. Чоловік Тагір залишився вдівцем.

P. S. 16 квітня знайшли труп хлопця біля нашого будинку. Він виявився з с. Шалажи.

18 квітня