Українська література » Публіцистика » Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Читаємо онлайн Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова
військові, влаштувавши стрілянину біля перехрестя, забрали чеченця, який їхав повз них на машині.

Грошей немає. Їсти все так само хочеться.

Будур

02.05.

Позавчора на ринку вибухнула «лимонка». Загинуло три людини. В одній зі шкіл дітей забрали в заручники!

У школах батьки тепер будуть оплачувати озброєну охорону! Учора на «Берьозці» молодому хлопцеві міною відірвало руки. З’явились міни у вигляді іграшок, запальничок, фотоапаратів! Непереборна спокуса для дітей, підлітків. Це не війна — підлість!

Можливо, це робиться, щоб звалити провину один на одного? Адже ці штуки працюють проти всіх. Експерименти на людському матеріалі. А матеріал — це ми!

Я готуюсь до іспитів.

Царівна

13.06.

Я третій рік читаю в темряві! Гасову лампу вкрали! Купити поки що не виходить. Рветься одяг.

Учора, коли я з мамою збирала черешню в садах, за нами ув’язався кіт Борзик. Його мало не вкусила гадюка. Я йшла з відром попереду, озирнулась і бачу — його немає. Кинулася назад. Дивлюсь, він чудно похитується. А перед ним чорна змія сичить і дивиться на нього. Я покликала кота, але він мене не чув. Тоді я кинулась до нього і, схопивши за шкірку, побігла геть від змії.

Мама й сусіди лаяли мене потім, говорили, що змія могла кинутись і вкусити. Випадок уже був: у кількох кварталах від нас змія вбила дитину. Але я кота кинути все одно не могла!

Потім був скандал у нашому під’їзді! Дикі, звірячі крики й мат! Резван бив свою сестру Маліку! А вона — його! Бився і літав посуд.

— Я тебе заріжу!

— І я тебе заріжу! — кричали вони одне на одного.

Ми боялись, раптом вони серйозно покалічаться. Їм обом давно за двадцять. Я з мамою вийшли у двір, хотіли покликати на допомогу, щоб їх розборонили. Але інші сусіди слухали вереск, сміялись і навіть скрикували від радості! Авжеж — безкоштовна вистава! Піднятися на другий поверх, розвести ворогів ніхто не побажав. Довелося мені покричати їм знизу:

— Припиніть! Не ганьбіться! Згадайте про Бога!

Тепер верхні мешканці з нами не розмовляють і не вітаються.

Друг Золіни Джим викопав кабель і поніс його продавати. Йому їсти хочеться.

Царівна Будур

27.06.

Сусіди змінилися. Нас ненавидять! Хоча ми рідко бачимо їхні «справи».

Я втомилася. Бігаю по допомогу туди-сюди, а нас із усіх списків прибрали. За тиждень я не змогла в них відновитись! А причина така безглузда, що аж дивуюсь: «Ви не підходите під категорію». Хто ці «категорії» вигадав? Мені сказали:

— Вам не належить. Ваша мама не пенсіонерка!

— Тим більше! — обурювалась я. — Отже, нам зовсім жити немає на що! Пенсіонери хоч пенсію одержують. А мені 15 років, але всі харчі, одяг дають дітям до 14 років. Мені що, кидати школу й торгувати собою? Моє виховання не дозволяє принизити себе! Отже, мені доведеться голодувати? Збирати пляшки з-під горілки. Їх тепер на вулицях багато! Жити в непридатному для життя холодному помешканні? Це щоб елементарно закінчити школу? Що за ідіотські правила? І хто зуміє протриматись, маючи одну дитячу допомогу 116 р. на місяць? Хто пробував? Хто?!

Але ситим дорослим було на мене наплювати. І пішла я з цієї конторки ні з чим.

На жаль, у нас нічого не змінилось. Один сусід дає 1 картоплину, другий сусід — 1 солоний помідор. Масло? Його я не бачу. Уже не пам’ятаю смаку! Борзови дали булку хліба. Хліб здається незвичайним, наче смакуєш якісь вишукані ласощі!

Де всі, хто має в цих обставинах підтримувати людей? Держава?! Гуманітарні організації? Допомагають нам інші — ті, хто не багатий. Наприклад, моя вчителька Луїза Тагірівна зі школи № 11. Вона подарувала мені з особистої ласки 10 р. і банку квасолі. Ми щасливі! Їмо!

Кіт Борзик ледь тримається на лапах, годуватися не має чим.

Я ненавиджу тих, хто зробив навколишній світ таким безвихідним. Я ненавиджу їх за мою поламану юність! За неможливість усе забути і в нормальних умовах жити далі. Хай буде проклята вся сволота в моєму житті! Ті, хто розбив мій дім. Ті, хто підло бреше. Хто знищив мене. Зрадив! Ошукав! Пограбував! Щоб прокляв їх сам Бог! Хай не пробачиться їм нічого в Судний день! І якщо серця негідників не тремтять — це дарма! Вони камінь! Але й камінь затремтить від гніву Всевишнього! Тому що Він — справедливий!

Амінь. Амінь. Амінь!

Будур

03.07.

Учора сварилися з Малікою. Їй близько тридцяти. Не була заміжньою. Стала некрасивою, потворною товстухою.

Але я пам’ятаю її школяркою! Славне дівча, дивовижна коса! Тепер це інша людина. Зла, заздрісна, нервова! В останні роки душами править війна. Але я вважаю: нахабства навіть війна не виправдовує!

Молодій сусідці стало дуже зле, коли вона дізналася, що ми продали свої скляні балони: 10 штук за 50 р. Сама вона зі своєю матір’ю наносила в чужу квартиру, якраз над нами, склотари стільки, що вантажівка заповнилася з горою! Скупник відрахував їм 7000 р.! На сьогодні сусіди знову з ним домовилися, повідомили: «У нас є ще!»

Добре, зручно, весь під’їзд порожній. Ми й вони. На третій поверх, у квартиру № 39, заносили вночі меблі. Самі замки ставлять. Самі їх міняють. У колишньому магазині на розі будинку розташований їхній меблевий склад! Склад драбин, паласів, чужого посуду. І наша квартира на першому поверсі теж під сховище підійшла б! Вирівняти підлогу дошками трьом чоловікам цієї родини неважко буде. Заносити й виносити на вантаження чуже майно було б зручніше!

Так ні ж! Ми тут. Не вибираємось, як на гріх. Яку ж гидоту Маліка нам кричала! Про те, що ми забули, де живемо. Що росіян усіх різати треба! Кожного росіянина мало вбити, його треба мучити. І так далі! Особливо нас із мамою, бо ми, «російська сволота», багато бачили. А ще ж недавно вона вчила мене пекти хліб. Що з нею? Я пам’ятаю: ця дівчина кілька років тому плакала на плечі в моєї мами, коли помер її батько.

Щоб сильно не втручатися в сьогоднішні дурниці, я крикнула:

— Досить! Ви явно переїли і з жиру казитесь! — І повела свою маму у квартиру. Але мама встигла прокричати про підлі душі:

— Навіть своїх сиріт не жаліють і крадуть дитячі куртки. Нещирі й брехливі, — бурмотіла мама.

Я ж приготувала терпуг вагою кілограми у два-три, гостро заточений. Рипнуться любі сусіди нас убивати — одержать!

Пам’ятаю, був випадок, коли саме Маліка не давала бабусям-росіянкам і моїй

Відгуки про книгу Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: