Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Я поспішаю. Якщо вб’ють, то хоча б мої записи про мирних людей залишаться! Термін, судячи зі стрілок годинника, минув!

Я зараз думаю: у нас є сім картоплин. Аж сім! Посмажити їх і з’їсти? Щоб померти ситим. Чи не їсти? Раптом нас не вб’ють? Чимось і потім харчуватися треба.

До нас прибігла сестра Борзових. Розповіла, що війська в місті почали стрілянину! З усіх видів зброї!

— Нас не бомбитимуть! — здогадалася моя мама. — Псують нерви жителям! Я переконана!

Начальство, напевне, домовилось. Це ми, «пішаки», нічого не знаємо! Сьогодні нас не скинуть із дошки!

03.10.

Вертоліт розсипав листівки: «Стежте за молоддю! Не пускайте воювати!» У нас у дворі люди зайняті іншим: виживанням і збагаченням. Листівку я хочу зберегти!

Тепер сусідам скрутно. Майно найближчих будинків вони «прикінчили». Грабувати нема чого. Розбирають чужі дахи. Знімають із будинків і відкопують різні труби, арматуру, дроти. Скупники їздять дворами.

24.10.

Учора застрелили блакитноокого майстра ключів — Володю! Того хлопця, що по три місяці тримав Уразу! Працював! Не мав жодної шкідливої звички! Він збирався одружитися з дівчиною-чеченкою. Дістав згоду її рідних. Йому було 26 років! Наша тьотя Лейла реве безперестанку! Володя жив у її родині. Потім зняв окрему квартиру. Як його ховати? Хто нам допоможе?! Сказали: Володя-Ваха лежить на стільцях у міліції. У Заводському районі.

26.10.

Завтра ховаємо Володю. Його мати не приїхала. Телеграму відправили. Домовилися про поховання на мусульманському цвинтарі. Недалеко від селища Алди. Ходили по мечетях, питали:

— Хто зробить обряд? Як поховати мусульманина, підкажіть?

Знайшли старого муллу. Він погодився допомогти і сказав, що потрібно купити тканину, мило, парфуми без спирту. Лейла дала грошей, і я купила. Багато хто проти поховання росіянина серед чеченців. Але Володя-Ваха такий відданий вірі, такий чистий душею! Прийшли два діди. Сказали:

— Грошей не треба! Поїмо — і досить.

Читали молитви. Однак чоловік Лейли, скільки зміг, заплатив їм. Мама допомагала: все подавала, мила, прибирала. Я навчилася робити поминальну халву. Жоден корж не поламався! Хоч я робила її вперше в житті. Сусіди тьоті Лейли скуштували і похвалили мене. Її слід роздати перед тим, як винесуть тіло.

Дивна, таємнича смерть. Свідчення з найближчого військового поста: до Володі-Вахи підійшов підліток. На вигляд років п’ятнадцяти. Гукнув його. А коли Володя повернув голову — вистрілив. Чи правда це?

На звук пострілу почали стріляти відразу з двох російських постів. Вони не знали, що саме трапилось. Просто відгукнулись. Почався бій у центрі Ґрозного. Загинула хороша людина. Багато хто з чеченців плакав.

Царівна

29.10.

Приїхала Володина мама. Правильно, що не чекали її. Інакше не обійшлося б без інфаркту! Виявляється, в нього були з собою великі гроші. Їх украли! Той, хто вбив? У міліції? Лікарі?

Приїздила наречена-чеченка. Ридає! Як мені її жаль! Вона тихенько шепнула, що хоче померти на його могилі.

Мені снився Ваха-Володя! Він усміхався.

Тоню — продавчиню книжок — пообіцяли вбити. Щоб росіян на ринку не було. Вона злякалась і плакала. Її син у борг купив будинок. Тоня ризикує, щоб допомогти синовій родині. Має чарівну онучку.

Мадина на ринку поминала загиблих братів. Її молодший брат у 19 років загинув поруч із нею під час ракетного обстрілу ринку 21 жовтня 1999 р. Йому відірвало голову. Старші брати розчищали завал розбомбленого будинку в м. Урус-Мартані. Під плитами будинку стогнали люди. Кранів не було. Брати самі, вручну, намагалися плити підняти. Але з’їхала верхня плита. Відразу на них обох.

08.11.

Переїхали 30 жовтня. Ми довго слухали, як змовляються сусіди. Вони вирішили нас убити. Гадали: скільки одержать за книжкову шафу? Планували розділитися на дві групи. Одна буде агресивною. Друга зробить вигляд, що бажає допомогти. Так у нас однієї рукою вітаються, дають хліб. А друга рука — з ножем.

Брат проти рідного брата ніколи не піде! Це ми добре знаємо. Крім двох чеченських родин, що розселились у двох чотириповерхових будинках (ці родини численні), біля нас ніхто не живе. Кепські наші справи!

Я розповіла про все сусідкам на ринку. Відгукнулася Таїса з зупинки «Електроприлад». Пообіцяла спитати дозволу вдома. У разі згоди близьких — переселити нас в одну зі своїх порожніх квартир. І дозвіл отримано!

Я попередила Лейлу. Вона й мати Вахи-Володі пригнали машину. Ми швидко повкидали в кузов наше барахло, що для людей навколо стало цілковитою несподіванкою. Нам трохи допоміг молодший брат Джима. Він простодушно радів:

— Я так і знав — утечете! Зумієте!

Резван суворо дивився і злився. Його план знищити нас — шкідливих свідків, списати на нас усі дворові розкрадання не вдався! Джимові ми віддали ключі від своєї квартири, що завалилася в підвал, де прожили всю війну. Сказали:

— Ми пам’ятаємо добро твоєї мами. Пам’ятаємо коротку дружбу з тобою.

Дозволили йому забрати й продати нашу стару ванну і стару газову плиту. Самі ми їм не дамо ради. З гумором зазначили:

— Це, звичайно, не старовинна книжкова шафа 1924 року, але на цигарки, хліб і пиво тобі вистачить!

Ми постаралися розбудити рештки совісті цієї людини. Як показали події — цілком даремно!

Джим і Золіна, випереджаючи конкурентів, рушили по «подарунки». Поки Володина мама та Лейла вантажили книжки, зник їхній кольоровий пакет. Ми про його існування не знали. Згодом жінки розповіли, що поставили пакет під Джимове вікно. Ми від’їхали. Вони похопились! Повернули машину назад. Але пакета на місці не було. Володина мати й тьотя Лейла нас кинули! Засмучені, обидві жінки пішли шукати свої речі.

Борзови почали сварити жінок із нами. Вони додумались, як потягти час. Заявили, що пакет із документами та грішми — в одному з наших мішків (?). У книжках. Вони «бачили» його там.

Коли ми заїхали в новий для нас двір, було темно! Розплатилися з водієм пральною машинкою, подарунком мого діда. Розбирати й затягати наше майно нам допомагали незнайомі підлітки. Але ніхто нічого не вкрав! Дітям ми віддячили моїми іграшками й печивом. Мучились із шафою, ледве її занесли!

У під’їзді цього п’ятиповерхового будинку багато цілих квартир! Мешканців мало: бабуся-росіянка з сином-інвалідом на першому поверсі. Чеченська родина на нашому поверсі. Троє дітей, чоловік і дружина. Четвертий їхній син утік від армії, не абикуди, а в Арабські Емірати!

Чоловік, одначе, співробітник російської міліції. Його дружина — родичка Айшат і Адама, брехунів, які колись оббрехали Валю й Альонку. «Міліцейська родина» дала