Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова
— Це телевізор!
Згодом я почула, як вони іржали у дворі. Раділи, що обдурили мене та хазяйку речей. У ковдрі замість телевізора була тумба від ліжка! Від цієї хвилини, дорогий Щоденнику, маю ворогів у рідному дворі. Головне — не боятись!
Ці люди довго шепотілися про те, що нас треба залякати. Або вбити. Однак сьогодні вони явно соромились. Ліна опускала очі. Хлопці з другого поверху прислали свою маму з двадцятьма рублями, «сахал» (чеченською мовою — «милостиня заради Аллаха»). До війни дехто з цих людей обкрадав квартири. Переважно — «росіяни». Двічі за Резвана бралася міліція. Але мати викупляла його.
Пожежі війни прийшли на допомогу. Багато архівів знищено.
Мама сварила мене за історію з телевізором:
— Виправити ти нічого не в змозі. Навіщо ж лізти?!
Мені скоро 16 років! Крім війни та масового злодійства, я нічого не бачила! Дуже прикро!
Стріляють у садах і на трасі. І, немов акомпануючи пострілам, звучать із вікон пісні про війну та героїв-чеченців. Співає Тимур Муцураєв. Намагаюся наслідувати його:
Страх забудь!
У пітьму заводить страх!
Сонця блиск убезпечить тобі шлях.
Мінарет, місяць, зірка лине ввись.
Бачив ти щось прекрасніше колись?
Ніч прийшла,
І зірки блищать, мов сніг!
В небесах
Міст твій зоряний проліг!
Вічний Рай!
Зеленіє там трава.
Обирай!
Бо життя дає права.
16.02.
Торгую тричі на тиждень. Навчаюсь у школі, роблячи уроки на перерві. За п’ять хвилин завчаю вірші. Учителі мене поважають. Знають, що в інші дні я не можу приходити — треба годувати маму. Вона хворіє.
Днями я маю поїхати, щоб одержати гуманітарну допомогу — борошно (дають відро). Сіль — 200 грамів, олію — 1 літр. Це ми одержуємо раз на місяць.
Якщо зі мною і з мамою станеться біда, люди, майте на увазі: сусіди в нас не тільки крадії, вони учасники й іншого «діла». Жив у нашому будинку на другому поверсі ветеран Великої Вітчизняної війни — Тунзін. Пенсіонер-росіянин. Дивна в нього сталася смерть. Юрій Михайлович виїхав по пенсію в інший регіон. Одержав гроші. Повернувся додому. Два сусіди-чеченці, з якими він прожив поряд тридцять років і дружив, допомогли старому занести додому торбу-візок. Більше у двір він не вийшов. Той, хто бачив тіло, розповів: «Кров текла з рота. Лежав обличчям додолу. Схоже, його вдарили зі спини». Квартира його перейшла найближчим сусідам, а дружину-бабусю вигнали під страхом смерті, і вона гірко плакала на зупинці. Квартиру старого закріпили за Рамзесом. З усім майном! Тепер ці самі люди здають скупникам чужі меблі, ванни, газові плити, посуд.
Фатима-Будур
21.02.
З директоркою школи я здійснила тривалу подорож! Їздили до всіх філій «Міжнародного комітету допомоги». Розповідали, що я й мама живемо без вигод, тепла і світла, в проваленій у підвал квартирі. Не маємо ні їжі, ні одягу, ні ліків! Але всі дружно відмовили мені в будь-якій допомозі. Під різними приводами. Мовляв, мені вже 15 років, і я не дитина, але ще не пенсіонер, і я (!) не вагітна. Тоді директорка сама від себе купила мені й мамі яблука, банани, цукор і ліки!
Зустріла Аліка. Потрапив у гидку компанію, але пізніше допоміг Маші. Я була дуже вдячна йому за це. Але сталося те, чого я аж ніяк не чекала: Алік запропонував мені торгувати собою. Сказав, що таким є мій єдиний шлях у житті. Якщо я дійсно голодна, а моя мама хворіє, не може працювати.
— Нема чого час тягти! Однаково у твоєму віці тільки інтимом можна заробити! Годі з себе недоторканну робити! — бовкнув він.
І тоді я, несподівано для себе самої, заговорила з ним добірним російським матом і послала його далеко! Сказала:
— Я зароблю! Але працею, а не так, як ти мені рекомендуєш. Зрозумів?!
Вочевидь, це наша остання бесіда.
Ходила до сивого Хасана. Розповіла: «Хворіє мама». Він прислав до мого стола свого друга. Друг накупив багато всього, явно не потрібного йому. На обід я заробила й підбадьорилась.
Почастішали обстріли. Учителі бояться за нас. Говорять, усіх школярів відпустять по домівках до кінця лютого.
Зі мною поруч торгують хлопці. У них на столі телевізор із відеоприставкою! З їхньою допомогою у свій робочий день я слухаю музику й дивлюся відеофільми. Збирається натовп. І я теж намагаюся хоч щось побачити — головне, щоб у цей час не вкрали товар. Найкращий фільм — «Гладіатор». Фраза звідти, сказана генералом Максимусом перед боєм: «Ми вже мертві! Ми вже в раю!»
Увечері в наші двері постукала Ліна. Несподівано дала «сахал», милостиню — 50 рублів! Нечутно ворухнула губами: «За дитину!» — і відразу пішла. Вона щось накоїла.
Стався землетрус. Будинки розхитані. Диво, що не завалилися на всіх нас. Мені скоро 16 років. А я безглуздо метушусь, як баба! Дівчата навколо поспішають заміж — їх підганяє батіг війни. Багато шлюбів із 13 років!
Я приготувала уроки. Дістала «Майстра і Маргариту». За чорним котом Бегемотом із Воландом скучила!
27.02.
Нарешті в наш двір водовіз зазирнув! Доти питну воду я двічі везла з ринку в пляшці! Тільки для чаю.
Вона дефіцит! Рук ми не мили. Обтирали мокрою ганчіркою.
Уночі читала при каганці чудові повісті й оповідання В. Бикова про війну 1941–1945 рр. Дуже правдиво! «Альпійська балада», «Дожити до світанку», «Сотников». Найбільше мені сподобався останній твір. У повісті «Сотников» описані два партизани, які намагаються врятуватись, але потрапляють у полон до фашистів. Один із них, після всіх разом пережитих труднощів, зраджує іншого. Допомагає стратити, повісити друга — висмикуючи в нього з-під ніг табуретку. Побачивши це, навіть фашистський кат дивується.
— Хороше ж ти падло! — каже він.
А той, хто щойно вбив свого друга, іде на службу до фашистів, думаючи: «Я ж тільки хотів жити!»
Царівна Будур
07.03.
Чорний Принц намагається заговорити. Я намалювала його на серветці: у чорній куртці з великим каптуром і з бородою. Один із його охоронців моє малювання підгледів і доповів.
З певного часу незнайомі люди наглядають за мною. Думають, я не розумію чеченської мови! (Я цю версію підтримую! Живу, як розвідник у кіно.) Ці люди часто обговорюють: з ким, куди я йду. Сьогодні двоє «незнайомців» говорили: «Не сама! Родич, певно?» І попрямували до Чорного Принца. А сусід почув ці переговори,
