Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт
У жовтні того ж року з Москви до Батурина приїхало посольство Ф. Шакловитого у справі Другого Кримського походу. У статті VIII переговорів записані слова І. Мазепи: «Полковник де Апостоленко, который в прошлую зиму запорожцев кормил и дарил, и обещал им дать зимовые становища в своем полку, также челядника своего, без его ведома, в Польшу посилать и по возвращении челядника о нем не писал же и в том не оправдался, — теперь еще учинил также поступку: был он поставлен с полком своим на побережье для опасения от неприятельских людей, и писал к нему, гетману, чтоб ему для лучшаго поиска над неприятелем перейти за Днепр, и он вместо промыслу, учал иметь съезды, и банкеты и разговоры с вором и беглецом с Апостольцом». Московські урядовці, ознайомившись у листопаді 1688 року з цим гетьманським звинуваченням, вирішили перенести його розгляд на початок військової кампанії 1689 року, коли в Гетьманщину з полками мав прибути В. Голіцин і прийняти відповідне рішення. Російські урядовці, схоже, прислухались до думки А. Неплюєва і залишили все по–старому. Та й відставка миргородського полковника в ході маршу, розгортання військових дій теж була, очевидно, небажана для успіху справи, а тому Д. Апостол утримався на полковницькому уряді.
У 1677 році Д. Апостол одружився з Уляною Іскрицькою. Її батько Василь Іскрицький мав «отчизну» на Переяславщині, був племінником П. Тетері. Він разом з братом, «заслужонные в войску козацком товариши», 28 травня 1659 року були нобілітовані Яном–Казимиром. Оскільки батько І. Мазепи Степан приблизно в той самий час отримав від короля підтвердження на село Мазепинці, то можна зробити висновок, що Іскрицькі служили в І. Виговського, а тому після його поразки залишились у Польщі. Ймовірно, що їхні життєві шляхи свого часу перетиналися з Мазепою. В. Іскрицький був димерським полковником, ротмістром при королі Яні Собєському.
Зустріч В. Іскрицького з І. Мазепою кардинально вплинула на стосунки гетьмана з миргородським полковником. Очевидно, польський полковник зняв сумніви щодо опозиційності свого зятя, пообіцяв залучити його та рідню у Полтаві до співпраці з правителем Гетьманщини. У 1691 році І. Мазепа призначив тестя В. Іскрицького, Павла Герцика, полтавським полковником.
Д. Апостол ще раніше довів свою відданість І. Мазепі активною участю в боротьбі з опонентами гетьмана. Відразу після зустрічі В. Іскрицького та І. Мазепи миргородський полковник доніс у Батурин, що, коли він із старшиною був у Москві, то П. Полуботок говорив про ворожі заміри Михайла Гадяцького. «Если, — зазначав гетьман у донесенні в Малоросійський приказ, — молодий Полуботок знал о замислах Гадяцкого, то должен бил знать и о замислах Соломона, должен был знать об этом и отец его, тем более, что старик, находясь на полковничестве переяславськом, промышлял о гетманстве».
Також Д. Апостол знайшов «неложныи сведытели», які дали показання, що «Кочубей с Жученком, тестем своим, на той час бившим полковником Полтавским, до Сечи и до Криму виправили» Петрика. Як відомо, саме тоді гетьман запідозрив генерального писаря в таємному інформуванні на користь Москви, а тому нейтралізація його руками миргородського полковника була для нього дуже доречною.
У пізніші роки І. Мазепа неодноразово покладав на Д. Апостола обов’язки наказного гетьмана.
Воєнні дії російських військ кінця XVII — початку XVII століття, в яких було задіяне козацьке військо, виявили військові здібності Данила Апостола. Так, у 1695 році, коли козаки взяли участь у поході російських військ під Азов, миргородський полковник Д. Апостол, за свідченням літописця, «знатную паче прочиих показывал храбрость».
Брав він участь і в російсько–шведській війні 1700–1721 років, що увійшла в історію під назвою Північної. В 1701 році миргородський полковник був призначений наказним гетьманом козацьких полків, направлених царським урядом на допомогу російським військам, які билися із шведами у Прибалтиці. В бою біля поселення Ерестфер, на схід від Чудського озера, українські та російські війська здобули блискучу перемогу над шведським генералом Шліппенбахом. У цьому бою проявилися неабиякі командирські здібності Д. Апостола. Звичайно, не всі воєнні операції, в яких він брав участь, закінчувалися перемогою. Так, у 1704 році, коли цар направив Д. Апостола на чолі кількох тисяч козаків у складі російських військ у розпорядження польського короля Августа II, союзника Петра І, російсько–українські війська зазнали поразки і значних втрат.
Нещасливим був і похід козацьких військ у 1706 році на чолі з миргородським полковником Апостолом і російських військ під керівництвом бригадира Неплюєва на допомогу переяславському полковнику Мировичу, оточеному шведськими військами у місті Ляховичі. Літописець, описуючи ці події, відзначив одну з причин поразки російсько–українських військ. Коли війська наблизились до вузької греблі біля Клецька, по боках якої було багнисте болото, Д. Апостол порадив Неплюєву перевірити, чи нема за греблею шведських військ. Однак той не зважив на пораду, і коли війська вступили на вузьку греблю, вони потрапили в засідку. Багато з них загинуло. «…Даниил Апостол, — повідомляє літописець, — спешившись легко, в болото впал и копьем оборонялся от шведов, выскочил до своего через силу войска, ругаючи добре гаразд в глаза Неплюева, что своим нерадением много запропастил войска».
Участь Д. Апостола в походах російських військ на чолі українських козаків, багато з яких закінчувалося їх перемогою, виявлена ним особиста хоробрість та знання військової справи свідчили про те, що миргородський полковник був мужньою людиною, талановитим, досвідченим командиром, користувався авторитетом у війську та серед старшини. Гетьман І. Мазепа відзначив у 1708 році: «Апостол породы волошской, человек от отца заслуженый в войске, воин добрий, из всех полковников давнеший, старейший, знатний, заслуживший честь и любов от всех полков».
Однак нерішучість, вагання гетьмана в підготовці антимосковського повстання, його оборонна позиція в дедалі зухвалішому ставленні Москви до України — все це змусило миргородського полковника взятися за організацію старшинського перевороту, метою якого було усунення старого керманича від влади руками Петра І. Зрозуміло, Д. Апостол мріяв посісти гетьманський уряд. Для цього він мав не лише авторитет, а й можливості: практично весь український генералітет за часів правління І. Мазепи з ним породичався. Проте акція його однодумців, зокрема В. Кочубея, не вдалася.
У ході російсько–шведської війни, 28 жовтня 1708
