Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт

8 лютого 1725 року імператриця Катерина І, яка прийшла до влади після смерті Петра І, видала маніфест, за яким «за те вышепоказанные от старшин вины и преступления наших указов и за чинимые к малороссийскому подлому народу обиды и разорения… надлежали сослать в ссылку на вечное житье в Сибирские городы, а движимые и недвижимые их ймення взять на наше величество; однако ж Ми… указали жить им в Петербурге с женами и детьми безсъездно…» Миргородському полковнику Д. Апостолу, зазначалося в маніфесті, «на которого от малороссийского народа в обидах челобитья хотя и не явились», теж наказано було жити із сім’єю у Петербурзі.

Обидва Апостоли оберталися в найбільш аристократичних колах Петербурга, робили візити і мали стосунки з такими впливовими людьми, членами Верховної таємної ради, як Голіцини, Апраксій, Головкін. Вони мали кілька разів нагоду скласти пошану цариці і бути прийнятими на аудієнції. Такий помітний діяч на петербурзькім горизонті, як Теофан (Феофан) Прокопович, також дуже прихильно поставився до Апостола і його сина. Петро Апостол записав у своєму щоденнику під 31 жовтня 1725 року, що він разом з батьком увечері був у домі Прокоповича, котрий «прийняв нас дуже люб’язно»; жваві стосунки з Прокоповичем, з його учнем ігуменом Кроликом і навіть з такою важливою особою, як духівник цариці, продовжувалися до останніх днів перебування Д. Апостола в столиці.

Цікаво, що Данило Апостол і його син вступили в дуже живі зносини з герцогом голштинським та його дипломатичним представником у Петербурзі графом Басевичем. Очевидно, і тут шукали вони протекції, щоб здобути від цариці дозвіл на виїзд в Україну. Особливо часто ходив Петро до Басевича, який хотів допомогти Апостолам, а можливо, мав на увазі якісь вигоди для свого герцога, наприклад, зближення з Меншиковим через Апостолів.

Як видно з щоденника П. Апостола, Басевич дав Петру Апостолу 2 березня 1726 року знати, що «їхні справи в добрім стані». 11 березня Басевич послав до Петра слугу, і коли молодий Апостол появився, його було поінформовано, що сьогодні буде обговорюватись «наше дело».

Апостолам удалося познайомитися з самим герцогом, найшвидше через посередництво Меншикова. Тут уже вів зносини батько разом із сином, в той час як переговори з Басевичем лягли на плечі самого Петра. Перша звістка про безпосередні стосунки походить від 3 лютого 1726 року, коли батько й син були у герцогині голштинської Анни, щоби поздоровити її з днем народження. Того ж дня Данило Апостол подав прохання герцогові французькою мовою, очевидно, в справі свого від’їзду. З березня обидва знову були у герцога; 6 березня Петро за дорученням батька приїздив до герцога, щоб нагадати йому про справу. 9 травня Данило Апостол був уже з прощальним візитом у герцога.

Але, безперечно, головним протектором Апостола був О. Меншиков. 15 листопада 1725 року Данило Апостол подав йому прохання в справі від’їзду, а 23 грудня того ж року Меншиков заявив йому, що доповість про це цариці. Але, як ми вже бачили вище, справа, незважаючи на прихильну постанову Верховної таємної ради, зразу не пішла. 24 квітня 1726 року Петро Апостол, як це видно з його щоденника, ще раз просив князя за свого батька. І цього разу, очевидно, справа вдалася. 5 травня 1726 року цариця погодилася відпустити Д. Апостола в Україну, але з наказом (як це видно з протоколу Верховної таємної ради від 11 травня) залишити сина свого, Петра, в Петербурзі в запоруку вірності батька, а від самого Данила Апостола взяти «крепкую присягу» вірності. Цю присягу Апостол склав 18 травня 1726 року в Троїцькім соборі, а 27 травня він уже виїхав в Україну.

Щодо тих старшин, котрі як учасники справи Полуботка мусили сидіти в Петербурзі, то вони прийшли на чергу лише кілька місяців пізніше. На запит Сенату від 12 серпня 1728 року Верховна таємна рада 17 жовтня того ж року постановила відпустити в Україну колишніх генеральних старшин Якова Лизогуба, Івана Чарниша і Василя Жураківського, але знову ж таки із зобов’язанням скласти присягу і залишити по синові в запоруку вірності. Отак, врешті–решт, було ліквідовано справу Полуботка.

Таким чином, тільки у 1726 році миргородський полковник Д. Апостол був відпущений на Лівобережжя. Замість нього заложником у Петербурзі залишився його син Петро.

У 1727 році, через п’ять років після смерті гетьмана І. Скоропадського, російський імператор Петро II дозволив вибори нового гетьмана на Лівобережній Україні. Малоросійська колегія, яка з 1722 року управляла цією територією, була ліквідована. Питання політичного та економічного життя Лівобережжя з підпорядкування Сенату Російської держави перейшли до Колегії закордонних справ.

Однією з головних причин, що викликали зміни у політиці російського уряду щодо Лівобережної України, було загострення міжнародної обстановки. На початку 1725 року визначилося розмежування політичних сил у Західній Європі, в результаті чого утворилися два ворожих табори. 19 квітня 1725 року Австрія та Іспанія об’єдналися у Віденський оборонний союз, спрямований насамперед проти Англії та Франції. У відповідь ці країни, до яких приєдналася Пруссія, у Герренгаузені (поблизу Ганновера) підписали договір, оформивши так званий Ганноверський союз.

Росія тривалий час не приєднувалася до утворених союзів. Тільки у липні 1726 року, уклавши у Відні російсько–австрійський договір, вона фактично увійшла до австро–іспанського оборонного союзу. Міжнародна ситуація дедалі більше загострювалася. В Європі запахло війною.

У зв’язку із складною міжнародною обстановкою і утворенням двох ворожих таборів російський уряд був стурбований позицією Туреччини. Французька та англійська дипломатія, яка прагнула до ускладнення відносин Росії з цією країною, підтримувала турецького султана в його агресивних планах.

Відчуваючи неминучість війни з Туреччиною, російський уряд прийняв рішення піти на деякі поступки козацькій старшині і населенню Лівобережної України, бо у майбутній війні ця територія через своє географічне положення мала відігравати важливу роль.

На початку 1726 року це питання розглядалося на засіданні Верховної таємної ради Російської імперії. Враховуючи наближення війни з Туреччиною, було ухвалене рішення дозволити вибори гетьмана. Податки з населення Лівобережної України планувалося передавати не у царську скарбницю, як раніше, а до Військового скарбу, і також відновити створення на цій території власних судових органів і тільки справи по апеляціях розглядати