Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт
Однак 21 листопада 1708 року він покинув І. Мазепу і з великими труднощами добрався до свого маєтку в селищі Сорочинці, де стояла російська військова частина. Звідти він написав листа обраному гетьманом замість Мазепи І. Скоропадському, в якому просив захисту від гніву й кари російського царя. В листі він запевняв Скоропадського, що потрапив у халепу через незнання справи і мусив коритися Мазепі.
Така ж мотивація вчинку Д. Апостола викладена і в козацьких літописах. Так, у літописі Самовидця зазначалося: «Полковник миргородский Даниил Апостол, страхом и лестию от Мазепы уведеними, последовал ему дочасно, [а как] получил свободное и удобное себе время, тотчас от Мазепи тайно на пути отлучившись и отцуравшись его, в сторону государеву к великороссийскому войску прибегл…»
Проте існують документальні дані, які спростовують факт таємної втечі Д. Апостола із шведського табору. Відомий дореволюційний історик Д. Н. Бантиш–Каменський опублікував у збірнику документів до історії України два листи, написані гетьману І. Мазепі Д. Апостолом і канцлером Росії графом Г. Головкіним 22 грудня 1708 року із штабу царя у Лебедині. Із змісту листів випливає, що Мазепа знову вирішив змінити свою політичну орієнтацію і перейти від Карла XII на бік Петра І. Тому для переговорів з царем він направив Д. Апостола. Спочатку посланець гетьмана викликав недовіру царя, бо ніяких документів, що засвідчили б ці наміри Мазепи, миргородський полковник не мав. Однак через деякий час до царя прибули ще два посланці від гетьмана, і тоді між Петром І і Д. Апостолом почалися переговори.
Ці переговори Д. Апостола з царем сприяли погодженню умов переходу І. Мазепи до царя. Однак, не одержавши ніяких відомостей від своїх посланців і не знаючи, як до переговорів з ним поставиться царський уряд, Мазепа продовжував пошуки виходу із скрутного становища. 5 грудня 1708 року гетьман направив роменського жителя Ф. Хлюса до польського короля Станіслава Лещинського з листом, в якому просив його поспішити з військом для взаємної боротьби «проти Москви». Посланця Мазепи було затримано російськими солдатами, а лист обнародувано гетьманом І. Скоропадським. Звичайно, після цього про переговори Петра І та І. Мазепи не могло бути й мови.
Д. Апостол залишився у стані російських військ. Як і деяким іншим представникам козацької старшини, які покинули воєнний табір шведів під час оголошення Петром І амністії, Апостолу повернули посаду миргородського полковника, маєтки, що належали йому раніше, і ще три села.
Відхід сподвижника гетьмана у найкритичніший момент після спалення Батурина є наслідком його зневіри в подальшому успіху справи. Сам І. Мазепа, вражений розбоєм О. Меншикова, на руїнах гетьманської столиці казав: «Уже тепер в нынешнем нашем нещасливом состоянии всі діла иначе пойдут, и Украйна Батурином устраненная боятися будет едно с нами держать».
Пересвідчившись у слабкості шведської та української армій, їх нечисленності (більшість козацьких полків ще до визвольної акції за наказом Петра І були усунуті з теренів Гетьманщини), Апостол вирішив припинити боротьбу.
Перейшовши на бік російського царя, Д. Апостол хоробро воював проти шведських військ до переможного закінчення війни, яка завершилася підписанням у 1721 році Ніштадського мирного договору. Після закінчення війни відбулися зміни у політичному житті Лівобережної України, які внесли свої корективи і в долю Д. Апостола.
Ще за життя І. Скоропадського, який став гетьманом після переходу І. Мазепи до шведів, російський уряд проводив політику на обмеження автономії Лівобережної України. Важливим кроком у цьому напрямі було створення восени 1722 року для управління її територією Малоросійської колегії у складі шести російських офіцерів на чолі з бригадиром Вельяміновим.
1722 року помер гетьман І. Скоропадський. На період до виборів наказним гетьманом Лівобережної України був призначений чернігівський полковник Павло Полуботок. Представники козацької старшини звернулися до царя за дозволом на вибори гетьмана. Претендентами на цю посаду виступили двоє: Д. Апостол і чернігівський полковник та наказний гетьман П. Полуботок. Проте царський уряд, прагнучи до поступової ліквідації автономії Лівобережної України, знаходив різні причини для відмови.
Двовладдя, що виникло на цій території (з одного боку, Малоросійська колегія, яка представляла інтереси російського уряду, а з другого – гетьманський уряд на чолі з Полуботком, який енергійно наполягав на збереженні автономії), призвело до конфліктів, у які втрутився царський уряд. Цар викликав до Петербурга наказного гетьмана П. Полуботка разом з генеральним писарем С. Савичем та генеральним суддею І. Чарнишем. Там вони знову від імені всього Війська Запорозького звернулися до Петра І з проханням дозволити вибори гетьмана.
Миргородський полковник Д. Апостол і після закінчення Північної війни, як свідчать лігописи, брав участь у воєнних походах, У 1722 році він очолював десягитисячне козацьке військо, яке разом з російською армією воювало у Персії. А вже восени 1723 року російські війська на чолі з князем М. М. Голіциним і козацькі полки під керівництвом Д. Апостола, готуючись до нового походу, стояли табором на річці Коломак.
У вересні 1723 року представники козацької старшини представили миргородському полковнику підготовлене прохання до царя про вибори нового гетьмана та про передачу збирання податків на Лівобережній Україні з царської казни до Військового скарбу. Д. Апостол, як зазначалося пізніше в царському указі, у них «многое переправил и некоторые пункты прибавил и приложа сам руку, других полковников и полковую старшину прикладывать заставливал». Потім це царським урядом було йому поставлено в провину.
1 жовтня 1723 року за підписами миргородського полковника і наказного гетьмана Д. Апостола, полкової і сотенної старшини, бунчукового і значкового товариства, від імені усього козацького війська, яке брало участь у поході на Коломак, ці прохання (чолобитні) було передано Петру І. Літописець зазначає, що цар, прочитавши їх «з великим гневом и яростию», відразу ж віддав наказ
