Спогади. Том 2 - Карл Густав Еміль Маннергейм

Двічі я був свідком катастрофічних наслідків того, що Росія вступила у війну непідготованою. Повторення того самого я бачив, коли 1916 року Румунія, теж непідготована, долучилася до країн Антанти і зазнала швидкого розгрому від численнішого супротивника. Очолюючи Раду оборони, я сподівався, що зможу розбудувати досить потужні збройні сили, аби фінляндський народ уникнув такої долі. Економічних передумов для цього не бракувало, але через недалекоглядність підтримка від влади була половинчастою й недостатньою. Після восьмирічного бігу наввипередки з незабарною бурею я побачив, як вона насувається на Фінляндію, обороноздатність якої була аж ніяк не найкращою. Ще й понині я певен, що Фінляндія мала б великі шанси уникнути Зимової війни, якби збройні сили країни перебували в доброму стані. Це особливо ймовірно тому, що великополітична ситуація наприкінці 1930-х не спонукала Совєтський Союз нападати на таку Фінляндію, якій було б до снаги чинити тривалий опір. Усе свідчить про те, що якби вдалося уникнути Зимової війни, подальший розвиток подій став би зовсім інакшим, ніж той, який у червні 1941 року втягнув Фінляндію у війну між великими державами.

Утім заради правди треба зазначити, що Фінляндія потерпіла не лише від власних помилок. Одним із чинників, який фатально вплинув на розвиток подій у нашому куточку земної кулі, була недостатня політична й військова співпраця між північноєвропейськими країнами.

Водночас із тим, як я докладав зусиль, щоб досягнути єдності у власній країні і твердої волі до її захисту, до моїх засадничих ідей належало прагнення тісно взаємодіяти зі Скандинавією, насамперед зі Швецією. Хоч я суворо засуджував спробу Швеції привласнити частину історичного фінляндського терену, її дії на Аландських островах не впливали на моє ставлення до фінляндсько-шведської співпраці, яку вважав конче потрібною з оборонно-політичного погляду. Передусім я прагнув, щоб Фінляндія та Швеція спільно взяли на себе оборону аландського архіпелагу, що перекрило б усім решта доступ до Ботнічної затоки й істотно полегшило б обом країнам забезпечення нейтралітету. Утім минуло двадцять років, доки я побачив, як давня метрополія пристає на цю ідею, а відповідно й на відбудову фортифікаційних споруд на архіпелагу, зруйнованих 1918 року на її власну вимогу. Водночас я й спізнав розчарування, коли бачив, як Швеція внаслідок протидії з боку совєтської Росії зреклася своєї позиції і цим оприявнила Москві всю самотність та ізольованість Фінляндії.

Ще раніше скепсис щодо цінності колективної безпеки під егідою Ліги Націй спонукав мене шукати їй заміну в нових формах політичної співпраці зі Скандинавією. Я сподівався, що це переконає й СССР у нашому бажанні нейтралітету. Саме із цією метою я ініціював офіційну заяву про північноєвропейську орієнтацію Фінляндії, яку парламент мені на втіху одностайно схвалив 1935 року. Утім мої надії, що це звернення знайде відгук у Північній Європі, насамперед у Швеції, і зумовить укладання регіонального пакту про взаємодопомогу в межах Ліги Націй, не справдилися. Тож Фінляндії судилося 1939 року наодинці зустріти напад російського велетня. Я схильний думати, що цього вдалось би уникнути, якби існував північноєвропейський чи, скажімо, лише фінляндсько-шведський оборонний союз.

Ідея розширеного та спільного північноєвропейського захисту нейтралітету оприявнилася одразу по закінченні Зимової війни: фінляндська сторона запропонувала укласти оборонний союз, до якого належатимуть і Швеція з Норвегією, і Фінляндія. Проте нічого не вийшло, бо Москва була проти цього плану, та й скандинавські країни не хотіли брати участь у його реалізації. А за всіма ознаками Норвегія навесні 1940 року уникнула б нападу, якби Німеччині довелося зважати на те, що її агресія спричинить спільний опір усіх північноєвропейських країн. А тому й розвиток подій, які влітку 1941 року втягли Фінляндію у війну, відбувався б на цілком інших засадах.

На тлі подій останнього десятиліття виразно видно, що означала б тісна політична й військова співпраця між Фінляндією та Скандинавією і для Фінляндії, і для скандинавських країн. Об’єднана Північна Європа мала б усі шанси захистити свій нейтралітет, який ці загрожені країни поодинці не могли боронити. Відповідальність за цей несприятливий розвиток подій, який почався десятиріччя тому і краю якому не видно й досі, лежить тягарем на тих вітчизняних силах, які, не усвідомлюючи небезпечності становища, завадили об’єднанню Північної Європи.

Утім було б неправильно ігнорувати те, що на долю Фінляндії вирішально вплинули й географічні та всесвітньополітичні чинники — настільки великі, що захист фінляндського й північноєвропейського нейтралітету не міг їм зарадити. Ще у XVIII столітті Швецію-Фінляндію втягнули в численні війни суперечності між Францією та Росією. Війна 1808–1809 років, яка розбила 600-літню унію Фінляндії зі Швецією і перетворила нашу країну на велике князівство під зверхністю Росії, теж була наслідком європейського конфлікту. Дивовижно схоже становище повторилося 1939 року, коли Гітлер, як і Наполеон 1807-го в Тильзиті, дав Москві карт-бланш щодо Фінляндії.

Чинником перебігу великої політики, який найсуттєвіше вплинув на формування долі Фінляндії, є більшовизм. Він добувся до влади в хаосі, спровокованому революцією в Росії, зміцнився в час, коли політичне зацікавлення західних країн однобічно спрямувалося на переможену Німеччину та власні внутрішні проблеми, став першорядним фактором світової політики — частково у взаємодії з відродженою Німеччиною, частково в боротьбі до загину із цим суперником за світове панування. Своє бачення стадій цього розвитку подій я виклав вище. Те, що Фінляндія стала першою країною, яка зупинила просування більшовизму, увиразнює значення нашої визвольної війни для Європи, про яке часто забувають. Із часом Совєтський Союз набував дедалі панівнішої ролі як зрівноважний чинник у європейських суперечностях і конфліктах. Урешті-решт саме внаслідок порушення балансу сил у великій політиці Фінляндію було втягнуто у війну, і то не в одну, а в дві.

Коли аналізувати причини, визначальні для долі вільної Фінляндії, є велика спокуса покласти провину за знегоди минулих років на фатум і чинники, з якими годі було щось вдіяти. Нехай наша країна, можливо, й виконувала лише роль пішака у грі великих держав, але, ніде правди діти, ми й самі дуже доклалися до всього, що нас спіткало, власними помилками й недоглядами.

Що я хочу насамперед закарбувати у свідомості прийдешнього покоління — це те, що розбрат у власних лавах б’є дошкульніше, ніж меч ворога, і внутрішні чвари відчиняють двері для зовнішнього втручання. Фінляндський народ сам засвідчив упродовж двох минулих воєн, що одностайний народ, навіть якщо він малий, може продемонструвати негадану бойову міць і цим подолати щонайважчі випробування, які йому судилися.

Згуртувавшись у хвилину небезпеки, фінляндська нація виборола право й надалі жити власним,