Спогади. Том 2 - Карл Густав Еміль Маннергейм
Повертаючись на батьківщину, я зненацька занедужав, і мені довелося поквапитися до Стокгольма на консультацію з моїм лікарем, професором Нанною Свартц. Зі Стокгольма я поїхав просто до Гельсінкі, де ліг у лікарню Червоного Хреста.
Цей прикрий підсумок рекреаційної мандрівки став для мене великим розчаруванням, але з фактами нічого не вдієш. Найближчими місяцями я не міг виконувати обов’язки очільника держави, хіба якщо це вдавалося б робити з лікарняного ліжка.
4 березня 1946 року я надіслав урядові листа, долучивши до нього лікарську посвідку, у якому повідомив, що вирішив подати у відставку через погіршення стану здоров’я. Я також додав, що вважаю завдання, для виконання якого погодився обійняти пост очільника держави, з мого боку в найістотнішій частині здійсненим, адже завершився судовий процес над призвідцями війни та оголошено вироки. З умов угоди про перемир’я залишилися лише ті, для виконання яких знадобиться не один рік. Своє рішення я хотів довести до відома уряду, щоб він міг вдатися до відповідних заходів.
Звістку про те, що я вирішив залишити посаду президента республіки, оголосив фінляндському народові прем’єр-міністр Паасиківі. Він зачитав мого листа на радіо і додав до нього таку заяву:
Ім’я президента Маннергейма навіки вписано в історію нашої країни. Пронісши на своїх плечах важкий тягар на службі країні, він у серпні 1944 року, керуючись одностайним побажанням фінляндського народу, обійняв відповідальний пост президента республіки. Під його орудою і завдяки його авторитету нашу країну було виведено з війни. Ніхто інший не міг би тоді виконати цю місію, бо ніхто, крім нього, не мав довіри серед більшості народу. За цю, як і за всю іншу самовіддану працю на благо країни, фінляндський народ глибоко вдячний президентові Маннергейму. Коли він тепер через підупале здоров’я вважає, що мусить залишити посаду президента, подяку нашого народу йому треба висловити публічно. Президент Маннергейм може йти на цілком заслужений відпочинок з усвідомленням, що фінляндський народ не забуде великих послуг, які він зробив батьківщині. З ним довіку залишаться найкращі й найщиріші зичення нашого народу.
9 березня 1946 року Юго Паасиківі було обрано президентом республіки, а два дні по тому відбулася зміна варти на найвищому державному посту. Так я відійшов від останнього й найважчого завдання на службі Вітчизні. Повернувшись до приватного життя, я дістав змогу безборонно скористатися правом, яке має кожен вільний громадянин: правом повертатися думками до минулого і звірятися сучасникам і нащадкам, що може дати й чого навчити пройдений життєвий шлях. Кінцевим пунктом моєї публічної кар’єри завершується й ця розповідь. Мені зостається лише прикінцевим словом звести докупи власні уявлення про причинові зв’язки, які визначали долю Фінляндії впродовж останніх, сповнених подій десятиріч.
Індивідууму, коли він озирається на своє минуле життя, легко помітити чинники, які вплинули на формування його біографії. Він може без великих труднощів констатувати, де й коли обрав правильний чи хибний шлях і якою мірою сам творив свою долю.
Цілому народові з його розмаїтим і гетерогенним складом незрівнянно важче здійснити такий самоаналіз. Причина й наслідок заховані від більшості народу, яка пливе за течією і підкоряється розвитку подій, не питаючи себе, чому вчора сталася невдача і що принесе завтрашній день. Однак скидається на те, що, зокрема для такої країни, як Фінляндія, бажано, навіть конче потрібно, щоб усі верстви населення і прошарки суспільства навчилися відчувати відповідальність та обов’язки, продиктовані їхнім політичним і соціальним становищем. Передумов для цього більшає, коли підвищується рівень освіти й життя та взаємно зближуються суспільні класи. Народ також набуває більшої зрілості зі зростанням середнього віку. Отож чимало поколінь мають змогу одночасно користуватися спільно набутим досвідом, і вони мусять об’єднатися для спільної мети: добробуту народу, безпеки й честі держави.
Народ, як і індивідуум, не любить визнавати власних помилок. І все ж таки має бути можливість спробувати спільними зусиллями проаналізувати минуле, аби усвідомити, які помилки й недогляди спричинили згубні наслідки. Поступ не зупиниться, майбутнє постає перед нами з усіма своїми вимогами, і треба їх зустріти з розумінням і гостротою сприйняття. На досвіді, який дорогою ціною здобули минулі покоління, прийдешні генерації мають навчитися уникати їхніх помилок. Тому все знання, яке спізнав індивідуум у певний період життя, треба залишити у спадщину подальшому. Насамперед через це я вважав за потрібне в мемуарах оповісти про власний досвід новітнього періоду фінляндської історії, у формуванні якого мені судилося брати участь.
Свобода не дісталася Фінляндії в дар. Країна здобула її великими жертвами і кров’ю власних синів 1918 року в боротьбі, яка відновила її історичний східний кордон. Уже тоді стало очевидно, що наше становище незалежної держави буде нелегким. Воно потребувало сильної державної влади, внутрішньої єдності й ефективних збройних сил.
Конституція суверенної Фінляндії, яку я затвердив 1919 року, заклала міцні підвалини державної влади в межах демократичного суспільного ладу, який утримався у всіх тогочасних бурях. Цінність цих підвалин найкраще потверджує те, що вони збереглися й понині.
Найбільшою загрозою для майбутнього самостійної Фінляндії, її зовнішньої безпеки та внутрішнього спокою здавалося тривання розколу, який 1918 року ледь не призвів до загибелі країни. По закінченні визвольної боротьби я відчув доконечний обов’язок зробити все можливе, аби загоїти рани війни. Не мені судити, наскільки мої прагнення згладити суперечності в суспільстві посприяли єднанню нації. У всякому разі, коли настав час випробувань, для мене було великим задоволенням бачити, як фінляндський народ згуртовано, одностайно й рішуче стає до оборони своїх життєвих інтересів.
На жаль, усвідомлення того, яке надважливе значення має обороноздатність – ефективна обороноздатність – для майбутнього молодої держави, не з'являлося попри неодноразові попередження, доки сплюхів не розбудив грім війни. Фатальним стало те, що ми не змогли поставити проблему оборони понад партійними інтересами. Доконечною умовою самостійної зовнішньої політики є існування потужних збройних сил, а саме цієї підпори керівництво нашої держави не мало. Народ загалом і його представники в парламенті й уряді запізно збагнули потребу ефективно підсилювати державні збройні сили. За таких умов Фінляндія була надто слабкою, щоб збройно захищати свій нейтралітет. Натомість вона покладалася на обіцянки й ілюзії. Але позаяк не бракує голосів, які звинувачують фінляндський народ у наївності в зовнішньополітичних питаннях, мабуть, доречно зауважити, що й великі нації з багатовіковими
